Дядечко на ім’я Бог - Євген Вікторович Положій
У новому селі дід пішов працювати звичайним ковалем. Місцеві казали, що кращого коваля в колгоспі ще не було. Коли і де дід навчився цієї справи, ніхто не знав. Чому він не пішов на пропоновані керівні посади, чому став ковалем, а не головним агрономом? Після переїзду дід Іван сильно змінився, наче почав жити зовсім інше життя: мало з ким спілкувався, кращим його другом став невеликий, але дуже кмітливий пес Барсик, який рвав на шматки всіх навколишніх собак, від сусідської дворняги до заїжджого добермана. Улюблений фінт Барсика — незалежно від габаритів супротивника вгризатися тому в шию і бовтатися там, аж доки перелякані господарі не відтягнуть його геть. Барсик був непереможним і дуже сентиментальним песиком. Коли дід Іван невдовзі помер, якраз на Великдень, Барсик рівно сорок днів ходив до могили, рив лапами землю і по-собачому плакав. А на сорок перший день зник, більше його ніхто не бачив. Скоро померла і баба Уляна, і нещаслива хата спорожніла...
Тепер, сидячи на даху і тримаючи у руках пульт, тобто, можливо, що і свою смерть також, я із сумом думаю і про тих, кого люблю сам, і про тих, хто любив мене. Хіба могли вони навіть уявити, що я здатен на таке? Навряд чи. Мої дідусі і бабусі — добрі, щирі люди, які прожили важке життя, але жодного разу їм не спала в голову думка когось убити просто так, для розваги, з якихось незрозумілих філософських міркувань. Зате така думка спала в голову мені. Чому? Де шукати відповідь на це запитання: в якому часі, в якому тисячолітті, в чиєму ще житті, крім мого?
Якщо людині надано право давати життя, то, суто з арифметичної логіки, повинне бути право і забирати життя. Той, хто може додавати, повинен мати право і віднімати. Той, хто ділить, повинен мати право множити — і навпаки. У мене є син, тобто одній людині життя я дав, значить, я маю повне право і забрати життя в однієї людини. Є й така теорія, таке виправдання вбивства. Навіщо збільшувати кількість людей на планеті? Їх і так забагато.
4. Нобелівська премія у спадок
У дев’ятому класі загальноосвітньої школи я вирішив вести персональний щоденник. Цей намір я пояснив сам собі дуже просто і одразу скромно записав таке: «Усі великі люди вели щоденники. От і я вирішив». Наступного ранку я дуже сміявся з цієї фрази. На тому щоденник і закінчився.
Мій батько мріяв отримати Нобелівську премію з біології. Точніше, він казав, що рано чи пізно отримає її — як тільки зробить відкриття, над якими цілі дні працював у лабораторіях НДІ. Він досліджував клітини і мріяв запустити час у зворотному напрямку, тим самим вирішивши проблему безсмертя людини. Мені важко сказати, чи був батько видатним науковцем, але він точно був видатним мрійником і типовим представником української інтелігенції, яка вечорами на кухнях під горілку тихенько лаяла радянську владу. «Ну, а якщо я не встигну, то «нобеля» повинен отримати ти!» — жартував він. «Обов’язково з біології?» — питав я. «Інших шансів у тебе немає!» — сміявся батько. Але тут він трохи перебільшував — у мене взагалі немає ніяких шансів. Я обрав зовсім інший шлях, який і привів мене сюди, на дах. А «нобеля», як і будь-яких інших премій, за тероризм не дають. А дарма! Мені лишилося жити небагато, можливо, кілька хвилин, тому батьківський заповіт про «нобеля», гіпотетичну Нобелівську премію я передаю далі у спадок, тепер — синова черга. Хай це стане родинною справою, родинною метою — отримати «нобеля». І хай це ніколи не здійсниться, та людина велика саме у своїх намірах — так казала моя викладачка фізики, і я з нею погоджуюся, тож наша невинна забава з премією — лише частина гри під скромною назвою «життя»...
З молодшою сестрою, дванадцятирічною Євгенією, я познайомився лише біля труни батька. Женя хустиною витирала сльози, мала й худа, видно, що життя її не дуже пестило. Мій рідний по батькові молодший брат стояв поруч, поглядаючи спідлоба. «Вона наша сестра. Не треба на неї сердитися за це. Євгенія ні в чому не винна, вона така ж, як і ми», — сказав я. З такою ж похмурістю я міг би все життя дивитись і на нього, свого молодшого брата: ситуація аналогічна — колись батько розлучився з моєю матір’ю і одружився з його. А майже через двадцять років він розлучився і одружився з майбутньою матір’ю Євгенії. Тепер усі три дружини батька стояли поруч і плакали. Вони нагадували генералів, які прийшли віддати шану за відвагу і воїнську звитягу головному ворогу, з яким воювали довгі роки, хоча без цього затятого ворога вони ніколи б не отримали ні своєї слави, ні своїх нагород, ця безкінечна війна з ним і була сенсом їхнього життя. І от тепер він помер, і війна скінчилася... Вони стояли поруч, такі рідні одна одній — смерть узагалі об’єднує людей. Але ненадовго. «Цікаво, — подумав я, — а якщо батько зараз воскресне за умови, що всі троє житимуть з ним разом, вони погодяться?»
Ми ж, діти, любили батька: доброго, розумного і веселого чоловіка. Найщасливіші, останні роки життя він провів, несподівано покинувши столицю і хлібну посаду заступника директора НДІ, у селі, у тому самому будинку, який родина купила перед Чорнобилем: читаючи книжки, майже без грошей, однією лівою штампуючи кандидатські та докторські на замовлення, хоча така нагода випадала й нечасто. Але йому, здається, більше нічого вже і не було потрібно, він абсолютно прохолодно ставився до науки, яку колись несамовито любив, лише гуляв лісом із собакою Джеррі, рудою волохатою колі, порався потроху на городі та вечорами розгадував кросворди — у нього навіть телевізора не було. Чому він так учинив? Із такими зв’язками і талантом батько спокійно міг би працювати де-небудь за кордоном, куди його неодноразово запрошували, досліджувати клітини та час у якому-небудь Оксфорді чи Йєлі — і ні про що інше не хвилюватись... Але йому все стало нецікавим. Певне, подібно до свого батька Івана він став ковалем. Тільки дід кував залізо в кузні, а батько кував удавану реальність десь глибоко в собі — навколишній світ зворушував їх
