Дядечко на ім’я Бог - Євген Вікторович Положій

ти здоровий!» — «Я здоровий?! — здивувався Кравчук. — Я псих!» Він нікуди не хотів іти, бо йому нікуди було йти, в нього нічого і нікого не було, він спав під мостом і крав дріб’язок у магазинах. «Я Кравчук, — казав він, підводячи до свого крадійства теоретичну базу і демонструючи знання радянської дитячої літератури. — Крав Чук, крав і Гек!» Дуже високий і дуже худий, наче скелет, із синіми ямами на місці очей, він добровільно мив приміщення на нашому поверсі — цілий день, неначе той індіанець із фільму Формана, возив мокрою ганчіркою по підлозі. «Для чого ти це робиш?» — питав я. «А що мені ще робити?» — відповідав Кравчук. Певно, в кожній божевільні світу є такий тип.

Якось Копієчка, прокинувшись після чергової димедролової атаки, — а прокидався він завжди шумно, з криком «Копієчку!» — одразу попрямував до мене. Я стояв біля ліжка і про щось размовляв із санітаром. Копієчка йшов і тикав пальцем мені на плечі: «Дивіться! Дивіться! Бачите!? Бачите?!» Усі збіглися до нас, чекаючи шоу. «Що там, Копієчко?» — запитав санітар. «Чортенята! Чортенята! У нього на плечах сидить двоє чортенят!» — «Які ще чортенята?» — здивувався я. «Сірі, рогаті, зовсім ще маленькі, мабуть, підлітки, хвостаті і сіркою смердять!» — І він сильно понюхав мої плечі. Санітари зареготали.

Наступного ранку ми прокинулися від відчайдушного крику. Ніколи ні до, ні після я не чув, щоб люди так кричали. Волав Копієчка, волав, стоячи навколішки на стягнутому додолу матраці. «Копієчки! Копієчки!» — по-звірячому вив він. У принципі, все зрозуміло. Нікому ті гроші не потрібні: якщо в мішечку і лежало гривень п’ять, то це в кращому випадку. Просто хтось хотів посміятися з Копієчки, а на такі жорстокі жарти тут здатні лише наші янголи. Вони стояли біля санітарської кімнати, здорові тупі лобуряки, помахували крильцями й відверто реготали. Ситуація була складною — сваритися з ними не входило в мої плани. Ми лише попросили прив’язати Копієчку до ліжка й уколоти подвійну дозу димедролу. Наступної ночі ми викрали Копієччин скарб. Гнат (алкогольні галюцинації, тобто «білочка»), слюсар, токар, зварювач, спеціаліст із замків і сейфів, легко відімкнув двері: мішечок з копійками лежав між салом, хлібом, брудними гральними картами і горілкою прямо на столі. Уранці я віддав його головному лікареві. «Коли випустите Копієчку, повернете, добре?» Головний лікар подивився на мене, як на божевільного: «А вас тут треба ще тримати й тримати, як я бачу», — збентежено сказав Федорченко, але виконати прохання погодився. За це я програв йому того дня три партії. Санітари довго матюкалися, але я сам до них підійшов і дав грошей на дві пляшки горілки. Зрештою, так воно і владналося.

Зрозуміло, що в божевільню я потрапив не просто так: на те була чиясь воля. Федорченко дав це зрозуміти досить прямо — воля була настільки могутня, що ні друзі, ні моя матір не могли нічого вдіяти. Звісно, я не сидів склавши руки і щосили намагався вирватися. «Облиш, — казав Георгій, — не гай часу і не мороч нікому голову. Нічого не вийде, повір мені. Там, у тому нашому клятому житті, має щось кардинально змінитися, і тільки це нас врятує». Що він мав на увазі, коли казав про зміни, я так і не зрозумів. Але ж нас не могли тримати тут вічно! Хоча чому б і ні? Ця думка змушувала мене вкриватися холодним потом щоночі.

Якось увечері, годині о дев’ятій, приїхав стурбований Федорченко. Він викликав Георгія, дав цивільний одяг і кудись повіз. Жора повернувся години через дві.

— Уявляєш, — шепотів він із-під ковдри, — нашого директора заводу, того, що паркан украв, який мене сюди упік, призначили виконувачем обов’язків мера! Старого зняли, а цього призначили! Він був депутатом міськради, і от... такий поворот, друже! Федорченко мене до нього возив.

— Ого! Для чого ж тебе кликав?

— Свої люди потрібні. Бізнес робити.

— Так ти ж його чи не найголовніший ворог!

— Був колись. А тепер я просто псих. Він пропонує відкрити фірму, «конверт» для відмивання грошей, а потім обіцяє всі тендери на будівництво. Мої — двадцять відсотків, але і це чималі гроші. Обіцяє десять тисяч доларів підйомних одразу, а доньці саме треба вступати до університету — теж обіцяв допомогти... Та головне — воля!

— І він сказав усе це? Він тобі так довіряє? Це пастка, він хоче посадити тебе у в’язницю!

— Ні, не думаю. Із в’язниці можна вийти, з божевільні — ніколи. Надійнішого місця не вигадати... Розумієш, людей у них нормальних немає, немає з ким працювати, кругом шахраї, крадуть навіть у своїх. А їм чесна людина потрібна! Такі тепер — лише тут... Надійна людина, і щоб висіла на гачку, тож я — ідеальний варіант. Ми ж із ним насправді колись товаришували, разом університет закінчували, в одній команді у волейбол грали... Він же не просто так — розумієш, у нього є страховий поліс — моя історія хвороби. У разі чого він мене миттю сюди поверне!

— Угу, або пристрелить.

— Або пристрелить. Але ж він добре знає, що я чужого ніколи не візьму і не дозволю нікому...

— Погоджуйся. Інакше тобі не вийти.

— Я вже погодився. Завтра на виписку.

Без Георгія стало зовсім скрутно. Він приходив якось — високий, сивий, красивий чоловік, правда, ще в дешевому костюмі, зате вже в червоній краватці — ми випили втрьох із Федорченком у його кабінеті пляшку коньяку та подивилися «Санта-Барбару». Сісі вже одужав і відчайдушно мстився ворогам...

Днями я тинявся без діла, читав книжки, грав у шахи з головним лікарем і божевільними, уявляв себе Джеком Ніколсоном, графом Монте-Крісто або, в крайньому разі, тим самим Сісі, спав, а ночами розмірковував над своєю подальшою долею. Через хронічне безсоння я став просити санітарів колоти димедрол і думав усе менше — тільки шахи й рятували. Я не знав, коли вийду і чи вийду взагалі, мене наче не існувало на цьому світі. Одне втішало: до мене не застосовували ніяких лікарських засобів примусово, а значить, я ще