Українська література » Пригодницькі книги » Дядечко на ім’я Бог - Євген Вікторович Положій

Дядечко на ім’я Бог - Євген Вікторович Положій

Читаємо онлайн Дядечко на ім’я Бог - Євген Вікторович Положій
не погоджуся. Вони всі мені глибоко вдячні, бо я не давав їм шансу опуститися на саме дно і швидко померти. Я наповнив їхнє життя сенсом і зробив його гідним, наскільки взагалі може бути гідним життя. Я піклувався про їхні тіла і їхні душі, я робив їх вільними, наскільки вони взагалі могли розуміти це поняття, я захищав їх і давав шанси повернутися у ваш світ. Але вони не хотіли. Тих, хто крав у мене, я карав найсуворіше — виганяв. На місце одного бійця могли одразу стати двоє, але я обмежував кількість армії десятьма штиками — якраз дві штурмові бригади по чотири людини, плюс Копієчка на господарстві. Хтось один, зазвичай, був кожного ранку непрацездатний — особливості контингенту також треба враховувати. Ті, хто тікав від мене, як правило, закінчували погано: самостійно вони могли тепер проіснувати максимум рік, а потім помирали. Хто від болячок, хто від нестачі коштів на наркотики чи горілку, хто замерзав під парканом — Василя Сироїжку, наприклад, порснули в живіт ножем, коли він зайняв чуже місце в підземному переході просити милостиню. До гарного звикаєш легко, відмовитися від нього складно, але можна, а от прожити так тривалий час — неможливо. Імунітет слабшає. Тож конкуренція дисциплінувала особовий склад краще будь-якої палиці.

Ми квартирували в затишному місці на невеличкому півострові, там, де ріка розтинає місто навпіл. Із «великою землею» нас пов’язувала вузька стежина, довкола — лише хащі, посередині півострова стояла розвалена хатка, за деревами її не вгледіти навіть узимку. Місце мало недобру славу, тому, я думаю, такий ласий шмат майже у центрі міста ще й досі ніхто не прибрав до рук. Тут завжди збиралися «кримінальні елементи», як ми колись писали в газеті, а простіше — крадії, зеки-втікачі, тут колись буяла справжня крадійська малина. Не дивно: місце вигідне, підійти непомітно сюди дуже важко, зате вкрай легко втекти на човні. Але це було давно, в останні часи тут господарювали бомжі. Півострів мені показав Кравчук, він там жив після виписки з дурки. Гнат, на всі штуки майстер — його я викупив із божевільні у Федорченка аж за п’ятсот гривень, — облаштував нашу штаб-квартиру за вищим розрядом. Гнат став нашим головним інженером: він краще за всіх знав, що і як технічно правильно поцупити. Інколи, щоб відрізати якусь рейку, доводилося застосовувати зварювання або навіть кран, та з технікою не виникало жодних проблем: слава богу, комунальні служби міста ще ніхто не відміняв, тож справу ми поставили на широку ногу. Робочий день починався опівдні. Ми збиралися на галявинці перед штаб-квартирою — по берегах річки ходили люди, десь дзвонили дзвони, текло звичайне життя, а мої солдати кожного ранку вишиковувалися в шеренгу. Замість привітання вони співали мені гімн України. Потім переклик, скарги, побажання, заяви особового складу і перевірка зовнішнього вигляду. Черговий доповідав про нічні події в місті: що, хто, де, о котрій, — я ретельно нотував, потім виголошував палку промову, видавав премії і призначав покарання. Солдати отримували дрібні службові наряди: хтось ішов знімати каналізаційні люки, хтось — «роздягати» ліфти, хтось — демонтувати старі металеві паркани; кожному я міг знайти заняття до душі. Приблизно о десятій вечора я збирав «штурмові» загони і давав останні настанови. «По-великому» працювали завжди лише вночі, щоб ще затемна здати товар на точки.

Якось мені зателефонував на мобільний Федорченко, головний лікар божевільні, ми з ним підтримували професійний, так би мовити, зв’язок: як я вже казав, новобранці з божевільні були моїми найкращими солдатами. «Завтра випускаємо Копієчку. Забиратимете?» — «А мішечок?» — запитав я. «Я ж обіцяв!» — обурився Федорченко. За Копієчку і мішечок я заплатив тисячу гривень, привіз пляшку вірменського коньяку і програв дві партії в шахи. Копієчка став справжньою знахідкою, якщо можна так сказати, нашим духовним лідером, хранителем прапора і традицій. Коли ввечері по вихідних він біля вогнища виконував «Катюшу», мої п’ яні солдати плакали. Та Копієчка мене не тільки поважав, а й побоювався: ніколи не дивився в очі, завжди зі страхом — лише на плечі, навіть інколи пошепки розмовляв із чортенятами, щось там бубонів під носа, поминаючи то чорта, то Гогі, то Магогі, то ще когось. Він відповідав за порядок, порався у штаб-квартирі, мив посуд, готував їжу, організовував побут, одним словом. Я беріг його і ніколи не відправляв на завдання: Копієчка б умить погорів, хоча за стосунки із законом я був спокійним. Металевий бізнес кришували менти й прокурори, тобто особи, як ніхто зацікавлені в безперервному постачанні металу. Тож якщо мої хлопці потрапляли в халепу, то домовлялися без проблем: я ще не зустрічав мусора, який би відмовився від грошей. Цим вони нагадували наших санітарів із дурки — ми також називали їх янголами. Менти — це наші янголи в погонах, співпрацювати зі мною їм була сама втіха. Навіть якщо велике начальство і підніме галас, то хто повірить, наприклад, у слова Копієчки або Кравчука? Вони ж психи! Але найціннішим товаром для них була інформація. Скажіть, хто краще за всіх знає, що відбувається в місті? Думаєте, мер або начальник міліції? Не вгадали — таксисти й бомжі. На них ніхто не звертає уваги, вони завжди перебувають у найнеочікуваніших місцях, вони багато що бачать і багато що чують — та вони просто скарб для тих, хто щось або когось розшукує! А наші янголи в погонах завжди когось або щось розшукували — не обов’язково для того, щоб притягнути до кримінальної відповідальності, але обов’язково — для з’ясування важливих деталей і зрубання «бабла». Курирував це діло — збір і обробку інформації — тоді ще класний опер, капітан, а потім майор Володя Ковтун. Тепер він уже не працює в міліції: подався в банк, і це, судячи з усього, не пішло йому на користь. Поки він ловив бандитів, то був бравим рішучим мужиком зі сміливим поглядом, коли ж став із ними на одну доріжку, то перестав дивитися в очі, наче ховаючи від сторонніх згадку про своє минуле колись чесного мента. Якось за старим звичаєм Ковтун звернувся з проханням допомогти знайти доньку, яка безслідно зникла. Вони шукали і перевіряли за всіма каналами, але марно. Не в моїх правилах пускатися в деталі, тому на ранковому розведенні перед особовим складом я лише оголосив терміновий розшук. Фотографію доньки Володя знайшов лише одну, майже дитячу, зі шкільного випускного балу. У дівчини були дивні очі і правильні риси обличчя, які

Відгуки про книгу Дядечко на ім’я Бог - Євген Вікторович Положій (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: