Дядечко на ім’я Бог - Євген Вікторович Положій

моєю армією нависла загроза безробіття і, як наслідок, банкрутства. Перед президентськими виборами на місто, яке, наче перепрошуючи за все інше, годувало нас уночі зі своїх зморщених рук металом, накотилася навала, брутальна і нагла. Вісті, які доповідали нічні дозорні, ставали занадто невтішними. У місто завезли на автобусах людей зі східних та південних регіонів країни. Їх розселили по гуртожитках та базах відпочинку, але заїжджі не збиралися там сидіти й чекати, поки відкриються виборчі дільниці. Вони гуляли містом, гуляли бучно й нахабно, вони почувалися справжніми господарями: десять бійок, кілька пограбувань у самому центрі міста, в гуртожитку технікуму харчової промисловості зґвалтовано двох дівчат. Міліція в перебіг подій демонстративно не втручалася і ніяких заяв від постраждалих не розглядала. Менти казали буквально таке: «Хай роблять, що хочуть, і вшиваються якнайшвидше. Їх тут п’ять тисяч, і всі вони тридцять першого жовтня мають проголосувати, і то не один раз. Тому, якщо буде треба, ми їх навіть охоронятимемо. Це політика, не лізьте туди...» Наші уславлені місцеві бандити залягли на дно. Вони здали місто, здали свою територію чужинцям — це політика, і вони традиційно не лізли туди. Але ці п’ять тисяч чужинців плювали їм в очі, а вони стояли і втиралися, виявляючи безпорадність і нікчемність, свою рабську сутність. Така поведінка наших аль-капоне і луків лучано мало кому сподобалася. Не кажучи вже про ментів і прокурорів, які кинули робити навіть свої комерційні справи, зосередивши увагу на виборах. Усе в місті й області підпорядкували цій меті. Курирував процес уславлений бандит і фальсифікатор, голова обласної адміністрації, мій особистий недруг пан Щ. Він і його люди відкрито агітували за провладного кандидата, майже ніхто не приховував, що голови, секретарі і члени виборчих комісій підкуплені — жахлива атмосфера: здавалося, що в повітрі кожної години меншає кисню.

Але ж нам потрібен був спокій, спокій і порядок, які гарантували заробіток. Я відмінив нічні рейди: безглуздо і небезпечно посилати людей на завдання — днями сидів удома і дивився телевізор. Я думав, що ось і прийшов час, коли треба приймати рішення: спочатку Польща, а там поруч уся Європа — тільки вибирай. Грошей вистачало — мені пообіцяли винайняти квартиру за пристойну ціну в Кракові, — залишалося визначитися, коли саме їхати. І тут пролунав телефонний дзвінок. Якби я не підняв тоді слухавки, то сидів би тепер не тут, на даху, з вибухівкою, розповідаючи вам цю історію, а десь у Берліні, Відні чи Барселоні, посьорбуючи каву й ласуючи пухким кренделиком. Але я підняв.

— Алло, Максе, Ковтун турбує.

— Привіт, Володю. Що трапилось? — я і сам хотів йому дзвонити, щоб владнати свої справи у банку.

— Чуєш, генерале, є тут одне дільце... — невпевнено сказав він. — Треба терміново зустрітися.

Через годину він уже розповідав мені про колегію при голові обласної адміністрації: «28-го тут буде “Ющ”. Передбачається, що на площу прийде багато людей. Губернатор Щ. поставив завдання — зірвати мітинг будь-якою ціною. Для цього в натовп запускається тисяча донецьких, із тих, хто приїхав напередодні, на кожного начеплять значок із зображенням голубів, щоб могли ідентифікувати один одного. Вони мають спровокувати в натовпі безлад, бійки та паніку, а на сусідніх вулицях в автозаках чатуватимуть «Беркут» і «Грифон» при повному «параді». Уяви цю кашу: прийдуть жінки, діти, пенсіонери... Проллється багато крові!» — «Звідки інформація?» — запитав я. «Наші менти сказали. Вони не хочуть виконувати наказ. Треба щось зробити...» — «Наприклад?» — «Я не знаю. Якось повідомити Юща або його охорону — хай відмінять мітинг... Ці ж не зупиняться ні перед чим!» — «До речі, скоро зайду до тебе в банк». — «Жодних проблем», — сказав Ковтун на прощання і нервово потиснув руку. «Чому ти звернувся саме до мене?» — «Ти ж генерал. Ти маєш щось придумати! Нам вони не повірять!» — «Це точно! Вам узагалі ніхто не повірить! Хіба що я... »

Ну, і що я мав робити? Двадцять восьме — завтра. Чесно кажучи, мені було байдуже, хто стане президентом у цій країні, бо на мене вже чекала інша: стабільна, багата, спокійна. Взагалі, я міг втрутитись і попередити охорону Юща: у мене залишилися старі зв’язки в Києві ще з 99-го. Звісно, про це стане відомо панові Щ., але якраз саме на це мені наплювати, я для нього недосяжний із відкритим «шенгеном» у паспорті... Так я довго розмірковував, лежачи на дивані і читаючи Переса-Реверте, поки нарешті не опинився увечері двадцять восьмого жовтня 2004 року на мітингу. Удень я зустрівся з начальником охорони Юща і детально розповів тому про ситуацію. Хтось дарма сподівався, що мітинг відмінять — на площу прийшло щонайменше сімдесят тисяч, а сімдесят тисяч людей відмінити можливо лише кулеметами. Ющ, як завжди, запізнювався, але в повітрі всі півтори години очікування стояла неймовірна, приголомшлива тиша — якби пролетіла муха, усі почули б, — люди чекали на нього майже мовчки, лише інколи пошепки обмінюючись думками. Ви лише уявіть: теплий жовтневий вечір, площу, до краю заповнену людьми, їхні обличчя доброзичливі, всі усміхаються, їх об’єднує один великий мовчазний протест, внутрішній протест, який вони накопичували довгі роки, який вони змушені були приховувати і який нарешті перестав бути їхньою таємницею — вони прийшли сюди поділитися нею з іншими і привітати свого месію, свою надію. На що? Це вже інше питання. Я вперше на віку прийшов на такий мітинг, взагалі, на будь-який мітинг, і був вражений: скажу чесно, я не очікував побачити нічого подібного. Нарешті приїхав Ющ, і тоді я вперше почув цю велику колективну молитву, це велике могутнє слово, яке одночасно вигукували сімдесят тисяч людей: «Ю-щен-ко! Ю-щен-ко!» Я не кричав, я стояв, як у сні, і перед очима пролітали кадри з мого попереднього життя, з моєї журналістської давнини. Отак я все і вирішив, пославши куди подалі плани, які турботливо виношував. Я не міг залишити своє місто просто так, я мав щось зробити, і я знав: якщо цього не зроблю, то все життя шкодуватиму. До того ж я мав і суто особисті мотиви: усе, що зі мною відбувалось в останні роки, сталося з чиєїсь волі, і я здогадувався з чиєї. Лише одне було не зрозуміло: якщо в божевільню мене засадив Щ., то яким чином я звідти вийшов? Він же весь час перебував тут, нікуди