Дядечко на ім’я Бог - Євген Вікторович Положій

Чесно кажучи, я був поганої думки про місцеву політичну опозицію. У недалекому минулому комуністи і партократи, які відчули смак свободи, передусім свободи красти гроші, перехрещені віяннями часу в демократів та патріотів, виявилися нездатними протистояти системі. Бо, власне, самі складали її частку. Просто життя так розпорядилося — карти випали так, що їх відсторонили від корита. Їхня опозиційна система працювала за такими ж законами, як і система влади, тому вона не мала шансів. Мене навіть не надихало те, що в місто — робити вибори Ющу — повернувся головний опозиціонер і капіталіст, який ще в 2001 році втік із країни. Його не дуже шанували і в народі, бо пан Х. у середині дев’яностих очолив обласну адміністрацію за особистим розпорядженням президента Кучми, а Кучму тут не любили. Хоча де його любили? Новий голова приїхав із південного портового містечка, керував довго і наробив чимало недобрих справ, аж поки його не змінив на посаді губернатора Щ., з яким вони зійшлися в шаленій битві за владу і гроші. Пан Х. програв — і перейшов до опозиції; переслідування надали йому ореолу борця за справедливість. Тепер він очолив виборчий штаб опозиції, інколи виступав у газетах: у телевізор його не пускали.

Я добре розумів, чого треба таким людям від життя. Але я наважився на власний вчинок не заради них і не заради Ющенка — навіть не заради людей, які стояли на площі. Я кинув свій особистий виклик системі. Я волів створити свою, побудовану за іншими законами і правилами, просту й ефективну, але міцну і гнучку, де основну роль мали відігравати не влада, посади чи гроші, а воля і дух, — таку систему, яка переможе, перегне, передушить їхню. Я знав, що я можу побудувати таку систему, я мав довести, що будь-яка матеріальна система, навіть наймогутніша, — лише частина іншої, значно більшої. Вона існує латентно, хай і в нашій уяві й уяві Всесвіту, але існує — її лише треба відтворити. По суті, це була одвічна боротьба духу з матерією, в якій на короткий час переміг таки дух. На досить короткий, зазначу.

Творити і створювати можна в будь-якому стані і в будь-який час. Але значно простіше це робити, коли в тебе є гроші. Ними ти можеш схилити на свій бік людей і, головне, вибудовувати свій задум незалежно від когось. Ти приходиш, платиш гроші за свої правила гри — все інше дрібниці. Хоча є одна маленька, але важлива деталь — люди працюють не лише за гроші. Тому ти маєш створити умови, за яких вони відчуватимуть свою значущість. Це просто, бо люди не тільки жадібні, а й марнославні. Вони навіть не приховують своїх вад, тож скористатися ними — ваш обов’язок. Якщо, звісно, ви розраховуєте на гідний результат. Тому в мене не виникло складнощів із власником місцевої радіостанції. Я прийшов і запитав, скільки коштує година реклами, — він сказав. «Тоді я купую двадцять чотири години!» — «Скільки?!» «Двадцять чотири години поспіль. Тобто добу. Яка знижка на такий обсяг?» Ми домовилися і за ціну, і лише потім я сказав, що купую двадцять чотири години з дев’ятої ранку тридцять першого жовтня по дев’яту ранку першого листопада. «Ні! Ні! І ще раз ні!!!» — «Ти вже взяв гроші. І я даю тобі особисто зверху ще десять тисяч баксів. На транспортні витрати. Ти стільки за рік не заробиш!» — «Нас закриють!» — «Усе буде добре, не переймайся, ми переможемо. А якщо ні, то вас справді закриють. Або заберуть радіостанцію за копійки. Чи не так?» Він був не дурний: «Так. А як називатиметься програма?» — «“Нічний дозор”». — «Це ж таке кіно!» — «Це картина Рембрандта, йолопе! Скажи своїм людям, що на цей час я тут головний, і їдь якнайдалі з міста. Не забудь вимкнути мобільний телефон!» Так ми й домовились: він бере гроші і вшивається, а я приймаю на добу в управління радіостанцію. Далі склалося взагалі чудово. Ніхто й подумати не міг, що тут взагалі хтось здатен розтулити пельку. А ми розтулили — і як! Я міг би довго розповідати, як уранці тридцять першого жовтня наша програма раптом вийшла в ефір, інформуючи про перші фальсифікації, як одразу ж почали телефонувати люди з виборчих дільниць, як самовіддано працювали журналісти і студенти-волонтери, як піднялися духом, слухаючи «Нічний дозор», члени виборчих комісій і судді, як нам кинули газову шашку у студію і ми валялися на підлозі й блювали, зокрема і вагітна діджейка Наталя, як дзвонили з погрозами, як люди, геть відкинувши страх, прийшли до виборчих дільниць і вимагали протоколи з результатами до самого ранку, як вони, знаючи підступність влади, блокували територіальну виборчу комісію, як селяни з вилами зустрічали автобуси з фальсифікаторами і заганяли їх щонайдалі, як люди власними тілами захищали виборчі урни від бандитів, відвойовуючи кожен голос, кожен бюлетень, і підлога сільського клубу була залита кров’ю, як менти оточили районний центр, нікого туди не пропускаючи, — там ішла справжня різанина, але спостерігачі не здалися навіть під бейсбольними битами, — тієї доби наше місто і наша область здійснили справжній подвиг. Подвиг, на який ніхто не очікував. Смішно, але першим із виборчої дільниці 31-го ввечері у студію додзвонився Федорченко. «Привіт, генерале! — напівтверезим голосом сказав він. — Доповідаю: божевільня відголосувалася, всього використано 48 бюлетенів зі 153, 29 — за Ющенка, 4 — за Януковича, 1 — проти всіх, — це я, між іншим, — решту визнано недійсними. Фальсифікацій не зафіксовано. Голова виборчої комісії спецдільниці № 129 Василь Миколайович Федорченко, головний лікар. — І зареготав: — Вітаю, генерале, з перемогою демократії! У спецколонії, до речі, розклад діаметрально протилежний, тож стережись своїх сподівань!» — «Дякую», — я поклав слухавку. Було ніколи з ним балакати: все лише починалося...

Так ми перемогли систему. Зламали їй хребта, переборовши страх, убивши по одному маленькому дракончику в самих собі. Система ще сіпалася у другому турі, ще жорстокішому і напруженішому, а ми зачитували в ефірі прізвища тих, хто голосував двічі чи тричі, таким чином висмикуючи їх із «каруселі», ми зачитували в ефірі прізвища членів комісій, які