Дядечко на ім’я Бог - Євген Вікторович Положій

їжею. Скільки пройшло часу, генерал не знав. Місяць або два, а може, й три, — він зовсім утратив відчуття реальності, втратив надію, йому здавалося, що смерть — найліпший вихід, бо жити так, у безнадійному коханні і безнадійній невідомості, не має ніякого сенсу і ніяких сил. Він почав гадати, як піти з життя самому. І коли генерал нарешті вирішив, що найкраще — перегризти вени, по нього прийшли і відвели до Шейхи.

— Мені передали, що ти хотів мене бачити? — наче нічого не сталося, наче нічого між ними не відбувалося протягом цілого року, наче вони не кохалися до безтями цілі ночі, запитала вона.

— Це було давно, — похмуро відповів генерал.

— А тепер? Тепер ти хочеш мене бачити?

— Я хочу тебе бачити, Шейхо! І не тільки бачити! Я кохаю тебе! Я... — він хотів упасти перед нею на коліна і цілувати ноги, але охоронці грубо зупинили його.

— Тс-с! — сказала Шейха і піднесла, усміхаючись, прекрасний палець у чорних перснях до губ. — Т-сс... Ти бачитимеш мене. Введіть рудого каліку! А цього прив’яжіть до колони і йдіть геть!

У спальню ввели високого рудоволосого хлопця, каліку з куксами замість рук, а генерала прикували за ногу до однієї з колон просторої кімнати, в якій він колись провів не одну ніч. Генерал здивувався фантазії коханої: вона б могла обрати для катування не каліку, не слабкого зеленоротого юнака, а будь-кого з красивих, повноцінних полонених воїнів, та Шейха чомусь вирішила саме так. Вона підійшла до юнака, взяла за підборіддя і подивилася в очі. Потім повернулася до генерала: «У тебе є лише один шанс вижити, коханий. Ти повинен дивитись. Якщо я помічу, що ти ховаєш очі, замість нього вранці я вб’ю тебе». Рудий каліка затріпотів усім тілом — чи то від бажання, чи то від страху, Шейха взяла його за куксу і повела до ліжка, а генерал сів, дзвенячи ланцюгами, склавши по-турецьки ноги, і почав дивитися, як зовсім ще юний хлопчина цілує його кохану в проміжність. Такої кари він ще не знав! Його охопили страшні й дивні почуття: генерал то нестерпно страждав від ревнощів, то радів від насолоди, яку отримувала Шейха під нервовими незграбними рухами немічного каліки, гучно викрикуючи: «Не відводь очей, чужоземцю!»

Уранці хлопця відвели на страту, Шейха наказала закопати рудого в пісок. Вони дивилися на його страждання з вікон спальні, мирно воркували про якісь дрібниці, наче два голубки розглядали землю, свою домівку, з висоти польоту. Нарешті Шейха повабила генерала. «Візьми мене, — попрохала, — якщо можеш». І генерал узяв її так, наче намагався протнути прутнем земну кулю наскрізь. Потім вони лежали, знесилені, Шейха відмінила прийняття для візирів і навіть полювання. «Тобі подобається вбивати людей?» — запитав він. «Якщо ти не вбивав, ти не жив, — відповіла Шейха. — Так написано в книгах моїх предків. Ти не можеш осягнути Господа, якщо не знаєш смаку та запаху смерті. Чи знаєш ти, що значить позбавити життя людину?» — «Я щось не подибував такого в Корані». — «Цього немає і не може бути в Корані. Але це є в книгах моїх предків. І твоїх також, я думаю. Цих книг давно не існує, лишилася лише пам’ять — тут. — Вона приклала руку до серця. — Смерть — зовсім не смерть, зрозумій! Смерть нічого не варта, як і життя.

Ілюзія! Насправді ми — це не ми, ми — сяйво, яке нам ще доведеться осягнути. Якщо є ворог, убий його! А краще вбий друга, а ще краще — кохану. І ти осягнеш неосяжне. Я володію всім, чим хочу, але лише подих близької смерті надихає мене на життя, надає йому сенсу. Тому ми так часто воюємо: бо хочемо померти в шаленій битві, а не тому, що нас хвилює, скільки в нас верблюдів чи оаз». — «Чому ти не вб’єш мене? Для чого мучиш?» Шейха осміхнулася і ніжно поцілувала в губи: «Тому що кохаю тебе, чужоземцю. І це, як не дивно, сильніше за смерть. Тому вже знаю: коли відріжу тобі голову, не стану вільною від тебе, навпаки. Твій дух, твоя енергія назавжди залишаться в цьому палаці, в цій спальні, на цьому ліжку, на площі, де я тебе страчу. Весь цей час я намагалася звільнитися: кожної ночі в мене був новий коханець, але марно — кожної ночі я була лише з тобою. Усе зробилося навпаки: я стала твоєю полонянкою, чужоземцю, а не ти — моїм полоненим! Але якщо лишити тебе жити, то вийде ще гірше. Тим самим я позбавлю себе і свій народ майбутніх задоволень і розваг, і рано чи пізно вони відріжуть голови і мені, і тобі». — «Що ж нам робити? — запитав генерал. — Утекти?» — «Не нам, а мені! — гордо відповіла Шейха. — Іди і готуйся, чужоземцю!» Вона потяглася до дзвіночка — ураз забігла охорона і відвела генерала до в’язниці. Він безвільно дав себе кинути на земляну підлогу, а потім, коли охоронці, вдосталь над ним назнущавшись, пішли, перевернувся на спину і, дивлячись у стелю, вимовив: «Господи, нарешті!»

Останньої ночі вони кохали одне одного натхненно і довго. Генерал цілком підкорився бажанням Шейхи, він відчував, як кожним подихом, кожним дотиком, кожним ударом серця, кожним поглядом, кожною клітинкою свого багатого тіла жінка забирає в нього все, що може залишити в пам’яті: запах, рівне ритмічне дихання, піт, сім’я — краплю за краплею. Наче видавлюючи з нього все людське, все чоловіче. Він заснув, як ніколи готовий до смерті, спустошений і щасливий, але навіть уві сні продовжував розмовляти із Шейхою і кохати її. «Лише через смерть ти осягнеш безкінечність, чужоземцю. Свою чи чиюсь!» — начебто казала вона. «Ми побачимося коли-небудь? Ти приїдеш до мене?» — питав він. «Тільки після смерті. Тільки після того, як пізнаєш її. За це тобі і відріжуть голову!»

Генерал прокинувся серед пустелі з прив’язаними до верблюда ногами. Верблюд ішов, гордо підвівши морду на безжалісне східне сонце, несучи знесилені душу й тіло генерала в його країну. У руках генерал тримав дивний малюнок: блакитний силует жінки без голови... За суворими законами пустелі, за законами свого войовничого племені, Шейха не мала права жити