Дядечко на ім’я Бог - Євген Вікторович Положій

я робив для нього. Я мало що робив для душі, принаймні, свідомо. Але я так розумію тепер, що робив для неї також немало, тобто все, що я робив для тіла, було продовженням душі, її бажань і намагань. Але мені більше подобається інша версія божественного. У ній боги і люди — майже одна родина. Боги не цураються людей, інколи навіть одружуються, боги живуть десь там, на Олімпі чи якійсь іншій горі, Кайласі чи Памірі, але ж і серед людей також, вони допомагають, карають, але, по суті, і люди, і боги — одна порода. Просто боги — це, так би мовити, удосконалені люди. Найвища каста людей, наділена надзвичайними здібностями і можливостями. До речі, Ісус — син Бога і людини, оціни традицію. Але цей Бог, ці боги, яких, щоб у них вірити, треба боятися, а потім чекати на їхню милість після смерті, — ні, цей Бог, в усіх його подобах і релігіях, мені не до смаку. Як і не до смаку Будда, який закликає відмовитись від життя, нашого прекрасного життя! Дуже песимістичні персонажі...

— Не зупиняйся, продовжуй!

— Якщо насправді уявити таку ситуацію, яку ти описав, то я б, мабуть, нічого не міняв. Жив би як жив, а потім пішов би шукати Шейху. Можливо, я б використав ті двадцять шість хвилин саме так: наклав би на себе руки або зірвав навмання вибухівку посеред натовпу. Якби Бог сказав таке, настав би хаос. Божевілля і хаос.

— Можливо, колись створивши Всесвіт із Хаосу, Бог тепер вирішив привести все в початковий стан. Всесвіт просто скрутиться в кілька чорних дірок — і все, кінець. Або — новий початок. А яку це Шейху ти б шукав?

— Та так, нічого особливого. Це такий образ, метафора смерті. І кохання. Вселенської, знаєш, такої неосяжної любові до життя. Потім якось розповім...

— То ти б пішов на пошуки смерті і любові до життя? Не вбачаєш парадоксу?

— Можна і так сказати. Ні, не вбачаю.

— А що далі?

— Хер його знає, Спок, що там далі. Сподіватимемося, що Він таки не висунеться з-за хмари. А якщо висунеться, то скаже щось приємніше.

— Або просто насупить брови, грізно так подивиться на нас і помахає погрозливо пальчиком!

— Брови? Ти вважаєш, у Бога є брови?

— Коротше, чувак, немає ніякого похмурого дядька на ім’я Бог! Зрештою, він ще не виглянув із-за хмар і нічого не сказав, тож можна не хвилюватися.

— Мені здається, вже виглянув.

— Хто!? Сам Бог-Отець?!

— Може, і не Отець, не знаю: я погано розбираюся, хто там хто. Але, найпевніше, таки дядько. До того ж не дуже рідний. Так, десята вода на киселі. Дядечко на ім’я Бог.

І ми випили. І я почав шукати бомбу. Я ще не знав, що з нею робитиму, але точно знав, що вона мені вкрай необхідна.

«Моя свобода закінчується там, де починається свобода іншої людини» — мені завжди подобалися анархісти. Але я не анархіст і не комуніст — ніякої політики! Людей убивають купами. Держави виконують смертні вироки майже щоденно, під колесами автомобілів, у пожежах тощо гинуть десятки тисяч людей щодоби. То чому я не можу виконати свій вирок на власний розсуд? Зважаючи на те, що вироки держав щодо своїх громадян часто-густо аж занадто сумнівні? Просто ніякого порівняння! Держава — це лайно, яким годують щодня, щоб заткнути нашій волі пельку і тримати на коротких ланцюгах. То хто над нами встановив такий порядок і хто скаже, що він справедливий? Держава чи, може, Бог?! І чим холоднокровне вбивство одного фізичного тіла гірше за щоденне повільне вбивство мільйонів душ? Я жив як жив, я намагався бути гарною людиною, але все, до чого я дійшов, — ось цей пульт і ця ось бомба. І я вважаю свій вибір переконливим і логічним.

12. Зустріч

«Він має сидіти там...» — ці слова з самого ранку запали мені в голову.

Був кінець серпня чи початок вересня — я вже не пам’ятаю точно. Стояла шалена спека, ноги вгрузали в асфальт, ніби в огидне желе. Місто наче вимерло. Я запізнювався у якійсь справі, на мене хтось чекав — не пам’ятаю вже хто. І коли я вже майже наблизився до омріяного приміщення з кондиціонером, Гогі й Магогі, мої чортенята, раптом скочили на землю. Вони вперше поводилися так: подивились на мене уважно і серйозно мерхлими маленькими оченятами і показали щурячими хвостами дорогу. Мені треба було завертати зовсім в інший бік, але чортенята наче сказилися: вимагали йти за ними, рішуче показували напрямок, хапали за ноги, кололи маленькими ріжками у спину і легенько підганяли, наче батогами, хвостами. Я підкорився.

Урешті, ми потрапили в міський парк. Трохи поблукавши поміж дерев алеями, ми вийшли на широку галявину. Дивно: в усьому парку, в усьому місті стояла скажена спека, а тут, на цій галявинці, було прохолодно і лежали купи жовтого та червоного листя. Посередині, на лавочці, наче той Воланд, сидів Федорченко, головний лікар божевільні.

— О-о! — радісно протягнув він, — скільки літ, скільки зим! Як я радий вас бачити, друже! Мені вас так бракувало! Яка приємна випадковість!

Ми обійнялись. Від нього відгонило коньяком.

— Давно чекаєте?

— Та можна сказати, що все життя! — відповів він й осміхнувся. — Присядьте, відпочиньте.

— Дякую, дуже поспішаю, — відповів я, але сам чомусь сів.

— На ваше щастя, в цьому місті немає трамваїв! — пожартував Федорченко.

— Чому ж на моє? На Берліозове!

— Так, маєте рацію, на Берліозове. Зіграємо? — На лавочці звідкілясь з’явилася шахівниця.

— Я не граю. Зав’язав.

— Я знаю. Але по старій дружбі?! — І простягнув дві руки, стиснуті в кулаки. — Яку обираєте?

— Ліву.