Дядечко на ім’я Бог - Євген Вікторович Положій

мали сенс буддисти й індуїсти, стверджуючи, що наші душі повертаються сюди знов і знов? Чи для кожної релігії, кожної конфесії своя мірка, своя правда там, нагорі? І судитимуть нас також за належністю до тієї чи іншої релігії? Кожному — свій Рай і своє Пекло? А для атеїстів, таких, як я, там відкрито спеціалізовані заклади? Чи, може, в тих, хто не вірить, взагалі немає шансів? Що ж тоді робити з чесними і добрими атеїстами: чи матимуть вони перевагу на Суді перед деякими розбещеними і потворними служителями культу?

Тож можете вважати, що дядечко на ім’я Бог уже виглянув з-за хмар і оголосив вирок. Не всім — особисто мені. Я відмовляюся від вічного життя. Я не хочу безсмертя. Можливо, скоївши вбивство, я і покаюсь, тобто дам слабину, сподіваючись Спасіння, але я не хочу Спасіння! Дядечку, якщо Ти є, то позбав, будь ласка, мене цієї милості! Я хочу вмерти, просто спокійно вмерти — і хай моя плоть любенько згниє у землі. Або розлетиться на дрібні шматочки в чудовому осінньому повітрі. Я не хочу ні раю, ні, тим більше, пекла. Не тому, що боюся стояти перед Тобою: я і так тепер — перед лицем смерті, чужої чи своєї, — стою перед Тобою, наче голий, — а тому, що вважаю: мій шлях обірвано. Відпусти мене звідси. Відпусти, зроби для мене виняток, це ж у Твоїй волі! Якщо є вічне життя, то створи, будь ласка, для мене вічну смерть. Я не боюся померти. Навпаки, я з нетерпінням очікую на це диво — смерть, щоб найшвидше доторкнутися до великої таємниці...

Зараз я вб’ю людину, тобто візьму на себе не властиві людині функції, перетягну трохи Твоїх повноважень. Я вчиняю неправильно? То чому Ти його сам не зупиниш? Чекаєш, коли він підніметься до Тебе, і вже там Ти його покараєш? Відповідь тільки одна: для Тебе життя тіла не таке вже й важливе, головне — душа, її спасіння. Тобто ми спокійно можемо поділитися: я підірву його тіло, Ти забереш його душу. По-моєму, чесно і по-християнськи, хоча ці слова далекі за значенням... Зачекайте хвилиночку, тільки-но послухайте, який глибокий приємний баритон: «Шановні глядачі! На матчі присутній міністр внутрішніх справ, почесний президент клубу «!!!» пан Х.!» Ох, як невдоволено загудів і засвистів стадіон!

Кнопка. Лише один рух пальцем.

Вибух. Шалений і яскравий, як протуберанець, потім тиша. Лише місяць похитує в небі золотими рогами невидимої за всесвітньою темрявою корови, наче відштовхуючи від себе вибухову хвилю... «А-А-А-А-А-У-УМ!!!»

Остап

Він нарешті летів додому, а коли нарешті летиш додому, то хвилини стають годинами, а години — днями.

Рейс Делі—Ташкент—Київ затримували. Таке часто трапляється, особливо в країнах зі слабко розвинутою демократією, хоча індуси сприймають свою батьківщину зовсім інакше і на кожній митниці пишуть плакати: «Вас вітає найдемократичніша країна в світі!» Може, так воно і є? Остап випив зеленого чаю з термоса, потім потинявся залом очікувань. Три години — не так уже й багато. Лише два місяці тому по дорозі з Каджурахо до Варанасі, на маленькій темній станції йому довелося чекати потяга цілу ніч, майже десять годин. Остап приїхав туди ввечері на автобусі, та залізничний вокзал знаходився, м’яко кажучи, не близько, тому довелося найняти велорикшу, підсліпуватого старого, який раз по раз повертався і турботливо питав: «О’кей?» Він наказав рикші пильнувати за дорогою, щоб не наскочити на стовп чи камінь, але так і вийшло буквально за кілька хвилин. Наплічник, який Остап міцно тримав обома руками, не дав забитись при падінні, а рикша тільки чухав старого дурного лоба і далі сумлінно крутив педалі, більше не цікавлячись так нав’язливо клієнтом... Той потяг прийшов лише о шостій ранку — таке в Індії трапляється часто, так що Остап навчився чекати, і тому затримка рейсу на три години — що таке три години? — не дуже турбувала.

Але ж Остап поспішав додому, а коли поспішаєш, то час знову бере в полон.

Він ішов аеропортом й уважно прислухався, та говорили всіма мовами: сикхською, хінді, англійською, французькою, — але тільки не українською чи російською. Він почув «Прівєт! Ето я!» — коли вже сів на підлогу, спершись спиною на наплічник. Слова різко дисонували з іншими, їх промовив міцний чоловік років сорока, в одній руці він тримав слухавку, в іншій — фляжку, з якої пив маленькими ковтками. Та Остапу чомусь стало незручно підходити. Дивно, в чужій країні він міг звернутися по допомогу до будь-кого без жодних роздумів, а тут, побачивши чоловіка, який, можливо, був співвітчизником, зніяковів. Але ні, цей чоловік не з України: типовий московський акцент. Остап вмостився зручніше на підлозі, вийняв нотатник і почав записувати туди таке:

«Я хочу поділитися досвідом повернень. Інколи повернення важливіші за подорожі.

Колись, коли все зовсім набридне, я покладу в наплічник улюблені речі і, ні з ким не попрощавшись, відчиню двері дому з тим, щоб ніколи їх більше власноруч не зачиняти. Я піду світ за очі і йтиму, поки не помру. Я хочу обійти пішки всю Україну. І де б я, зрештою, не помер, ця земля скрізь мене прийме, як рідного. Колись я так і вчиню, чесне слово. Я знаю, що відчую цю мить — мить, коли мені більше не потрібне повернення.

Коли люди питають, чому я так багато мандрую, важко дати відповідь. Бо будь-яка відповідь так чи інакше тягне наступне запитання, тому я лише знизую плечима. Отже, люди, так і не дочекавшись, самі починають пошук істини. Я не проти. Тож дехто каже, що я шукаю сенс життя, вивчаю обряди та звичаї інших народів, поглиблюю знання з іноземних мов. Інші стверджують, що так я намагаюсь утекти від самого себе, шукаю самого себе, шукаю нових пригод, шукаю нових жінок, шукаю нових друзів... Декому здається, що мені просто нікуди подіти гроші, сумно сидіти на одному місці, що я викінчений авантюрист. Інші, навпаки, впевнені, що я, прикриваючись мандрами, працюю наркокур’єром і таким чином заробляю на життя.

Деякі з цих тверджень справді мають підґрунтя, але всі вони лише малі додатки до