хіба не абсурдно і те, як ми стояли на Майдані, пам’ятаєш? Але було класно, погодься. То було класно! Ми, звісно, мало спілкувалися, у тебе своє було життя, у мене — своє... — Роман глибоко зітхнув. — У мене все гаразд, одружився, доньці вже три роки скоро, бізнес взагалі — тьфу-тьфу-тьфу, нормально, джип от придбав... «Чероккі». Тобто все тіп-топ, бухаю тільки забагато, але ж якось треба себе підтримувати в формі... Максе, знаєш, тут багато балакають про тебе, але я не вірю. Кажуть, це ти підірвав бомбу на стадіоні. Я не вірю, що це ти зробив! — Він знову закурив. — Що тобі ще сказати? Я ні про що не шкодую, чесно. За винятком... так... Знаєш, коли того вечора по телевізору сказали, що його підірвали і що загинуло багато людей, я зрадів. Я нікому про це не казав — тільки тобі, тому що це таке досить гидке і досить солодке відчуття помсти... Мені гидко уявляти, як він її цілує, як вони лягають у ліжко, як снідають разом... особливо як снідають... Але потім, зараз, зачекай, я покажу. — Він тремтячими руками поліз до великого портфеля. — Та де ж вона, Господи? — І став перебирати папки, якісь папери, нарешті знайшов стару газету: — Ось, потім вийшла газета, — Роман показав на кольорове фото: чоловік у синьому костюмі, жінка у стильній червоній сукні тримає на руках малого, поруч собака, молода німецька вівчарка. — Тут написали, що вони всі загинули. Всі, крім собаки, — Роман сумно усміхнувся. — Собаки на футбол не ходять... Я шкодую лише про одне... Як я міг так вчинити? У мене чудесна сім’я, все гаразд, але, розумієш... — Він замовк на хвилину. — Мабуть, усе так і мало статися, так би мовити — доля, не знаю... Куди дивиться той Бог? Пухом тобі земля, Максе! — Він знову надпив із пляшки. — Так що про тебе багато чого тут базікають. Винуватців, як ти розумієш, досі не знайшли, кажуть — замовне вбивство, політика, те-се, мовляв, туди йому і дорога, але, бачиш, у місті й про тебе не забувають... Тобі, мабуть, сумно самому тут лежати, мало хто до тебе приходить і рідко, твоя бабця Настя померла, син виїхав-таки до Канади, він змінив прізвище: ви ж майже не спілкувались — він, певне, навіть не пам’ятає, який ти на вигляд, навіть нічого про тебе не знає, ти для нього лише фотографія, ну, це твої справи, не сердься... Однак могила в тебе красива, прибрана, просто ціле море квітів, хто їх тобі тільки садить... Хочеш, я розповім одну історію? Я нікому її не розповідав. Зараз, тільки підпалю сигарету... Це сталося на Спаса. Вони їхали веселі і впевнені крізь ясний серпневий день, водій лівою рукою тримав кермо, а правою перемикав швидкість і брав яблука з кошика — того року вродило багато яблук... Вони їхали майже в нікуди, точніше, в якесь нове життя, і тому трохи тривожились, але ясний день, легка дорога і запах яблук насипали цілу жменю надій. І тут у водія відірвався тромб. Від серця. — Роман замовк і опустив голову. Здавалося, що він плаче. — Ця історія про неї, друже. Про всіх нас. Вони потрапили в аварію... Військова вантажівка... Її звали Віра... Так усе й почалося... » Віра і Ромчик
Невеличка кімната, яка править за спальню їм обом. Горить настільна лампа, на яку, щоб світло не било в очі, накинуто рушник. Із обстановки й речей видно, що тут мешкають люди не дуже заможні, але акуратні. Вони живуть тут недовго і мають намір скоро з’їжджати. Меблів мало: стілець, потерте крісло, журнальний столик, шафа, ліжко. За вікном чи то рання весна, чи то пізня осінь — не розібрати. Інколи чути звуки дорожнього транспорту й автомобільної сигналізації. Найпевніше, це спальний район невеличкого міста. З вікна видно озеро. Темна вода виблискує розмитим рогатим місяцем і вогнями вуличних ліхтарів. Одинадцята година вечора. Хлопчина лежить накритий ковдрою, жінка, в шовковому халаті, розписаному в японському стилі, сидить поруч, трохи схилившись над ним, і гладить руку. Вони про щось говорять. Поруч із ліжком спить пес, велика німецька вівчарка. За стіною інколи звуки сусідської сварки, яка поволі стихає.
— Мамо, розкажи мені, будь ласка, казочку.
— Жила-була в лісі Пташка. Звила вона гніздечко і народила пташенят. Маленьких симпатичних пташенят — таких, як ти. Жили вони щасливо, пташенятка росли, Пташка літала в ліс і в поля, добувала їжу...
— А що їдять пташенята?
— Зернятка вони їдять. Слухай-бо.
— Я слухаю.
— І от одного дня їхнє гніздечко винишпорила Лисиця. Сіла під деревом і каже Пташці: «Якщо ти мене не нагодуєш, то я твоїх пташенят з’їм, а гніздо зруйную!» Нікуди було Пташці дітися, повела вона Лисицю за собою до села в курник, а сама полетіла додому, думала, що відвела біду. Та ба, вранці знову Лисиця прийшла під дерево і каже: «Ти мене, Пташко, нагодувала, а тепер напувай! А то зруйную гніздечко, а пташенят з’їм!» Що робити — дітися нікуди Пташці, — повела вона Лисицю знову до села. Лисиця залізла в погріб, напилася досхочу молока і вина, а Пташка полетіла додому: думала, що вже цього разу відвела біду. Та вранці Лисиця знову тут як тут.
— Мамо, дай води, будь ласка.
— На, тримай міцніше.
— Напувай мене...
— Притримуй склянку ручками, не спіши, бачиш, капає...
— Мамо, а чому вони не втекли?
— Пташенята ще малі, не вміли літати.
— А де їхній тато?
— Не знаю, може, у відрядженні.
— А дядя Остап до нас прийде коли-небудь?
Матір важко зітхає й поправляє зачіску.
— Може, коли-небудь і прийде. Якщо не заблукає по дорозі. Слухай-но далі.
— Я слухаю.
— От Лисиця і каже Пташці: «Пташко, ти мене нагодувала, ти мене напоїла, а тепер розвесели мене. А то зруйную гніздечко, а пташенят
