Дядечко на ім’я Бог - Євген Вікторович Положій

забагато, як для пересічного громадянина, думав про смерть. Вони наче шукали одне одного, але Макс занадто містифікував сутність цього процесу. Я бачу смерть чи майже не кожної доби, для мене це досить буденний акт. Я так звик до людей, які помирають, що смерть не викликає ні подиву, ні жаху. Не треба чекати від неї нічого суттєвого, тим більше, перемін на краще, смерть є смерть, це всього-на-всього припинення фізичного існування. Звісно, ми часто говорили з ним про Бога і намагалися заглянути тому в очі, особливо, коли заливали горілкою власні, — от тоді ми сміливішали! Пам’ятаю, як запитав у Макса, що він робитиме, коли Бог відмінить рай і пекло — взагалі все відмінить? Та я цікавлюсь такими питаннями залежно від обставин, час від часу, а Макс — людина послідовна і вперта, ось у чому річ, розумієте? Він гнув свою лінію давно і не дуже хотів про це говорити. Макс дуже замкнений, хоча на перший погляд і не скажеш. Він добре умів грати і підігравати, наче створюючи для інших простір, щоб самому тихенько заховатися за лаштунками і потім, коли ніхто не чекає, опустити завісу або провести свого пішака у ферзі.

Так, я вважаю, що Макс спокійно міг підірвати ту бомбу, без сумніву. Якщо це й міг хто зробити, то це Макс. Макс або я. Та він підірвав бомбу не з ненависті, навпаки. Вам цього не зрозуміти. Він настільки любив людей, що ладен був їх убивати... Я думаю, що те тіло, те, без голови, що б там не казали, — це Макс. А хто відтяв йому голову, я сказати не можу, не знаю. У нього багато ворогів, це правда. Але так жорстоко вбивають лише з великої любові або з великої ненависті. Особисто я підірвав би бомбу з ненависті. Дякую за чай, дуже смачний, дуже. Взагалі, приємне кафе, затишне, я навіть не знав, що тут таке є: зазвичай я не ходжу по таких закладах. Бувайте, немає за що, прошу, мені час їхати. Зателефонуйте, коли книга вийде друком, я хотів би почитати.

Макс

Він поставив джип на порожній парковці і неквапно рушив до адміністративної будівлі. Останні метри давалися нелегко, повітря після гір здавалося важким і брудним, тому він трохи постояв біля дверей, перевівши подих. Коридор був на диво прохолодним і порожнім, як і перші дві кімнати, куди він зазирнув, легенько постукавши у двері.

— Добрий день... — Але у відповідь не пролунала навіть тиша, просто порожнеча. Нарешті, у третій кімнаті він застав маленького старого чоловіка, який гортав службовий журнал і щось записував олівцем.

— Добрий день. Мені треба знайти, де похований Максим Бондаренко, — сказав Роман і простягнув служникові червінця. Той мовчки взяв гроші і поклав до кишені, вираз його обличчя не змінився ні на йоту.

— Коли?

— Що «коли»?

— Коли похований?

— Я точно не знаю. Може, рік, може, півтора тому.

Служник підвівся, підійшов до великого металевого сейфа, взяв з полиці шафи велику зв’язку ключів.

— Почекайте на вулиці, там є лавочка. Доведеться пошукати.

Роман вийшов: справді, під стіною стояла лавка, але не було і трохи затінку: сонце стояло в самому зеніті, тому він залишився біля входу, під старою великою липою, яка давала хоч трохи прохолоди. Хвилин через десять вийшов служник.

— Сектор тридцять восьмий, могила номер сто дев’яносто п’ять.

— Це далеко?

— Кілометрі зо три.

— А машиною можна?

— Ні, машиною не можна, тільки за посвідченням інваліда.

— А якщо так? — Роман вийняв ще одну зім’яту десятку, яку служник, не вагаючись, засунув до кишені.

— Ні, не можна: повно начальства. Підете прямо, до перехрестя, там повернете ліворуч, метрів через сто — праворуч, потім весь час прямо, нікуди не звертайте, там таблички стоять. По ліву руку — її легко знайти, я згадав: могила вся в квітах, туди майже ніхто не ходить, крім однієї бабусі, вона за нею і доглядає.

Роман зітхнув і зайшов на цвинтар. Куди не кинь оком, — могили. «Мруть люди!» — скорботно подумав він, і це була правда, бо що їм ще лишалося робити?

Служитель не збрехав — могилу не можна не помітити: ціле море квітів. Він підійшов і, важко дихаючи, сперся на огорожу, уважно глянув на скромний пам’ятник. Із каменя на нього дивилась майже незнайома людина. «Ну, привіт, Максе, — сказав тихо Роман, — скільки ми не бачилися? Довго. Пробачай: справи, справи... — Він вийняв маленьку пляшку коньяку. — Трохи вип’ємо, Максе, пухом тобі земля. Бачиш, яке життя, ніколи навіть до товариша на могилу завітати... — Він знову надпив коньяку. — Я не виправдуюсь, сам розумієш, як воно зараз: на похорон не зміг приїхати, був у відрядженні, потім забігався, і от... — Він розвів руками. — У нас тут більш-менш, усе в порядку, тільки спекотно, але ти і сам, певне, знаєш... — Роман знову приклався до пляшки. — Я закурю, добре? Мотаємось, спішимо, а куди спішимо? От тобі вже нікуди поспішати... Їздив оце на Тибет, цілий місяць. Повна херня, нічого такого, ну, ти розумієш: шамбала-мамбала — до сраки це все, хіба що схуд — хоча б якась користь, але однаково: сам бачиш, я і тепер не дуже-то й стрункий... Пробач, Максе, але я й досі не вірю, що це ти тут лежиш... Я розумію, що експертиза встановила і таке інше, що упізнали тебе — за одягом, ланцюжком на шиї, але, пробач, чуєш, Максе? — твоя стара вже геть нічого не бачила, тобто, розумієш, мене весь час гризуть сумніви. Тіло-то було без голови, голова-то була відрізана! Наче трамваєм переїхало. Ну, як таке могло статися? Максе, ти знаєш — тільки не смійся, — але я думаю, що ти не помер. Я розумію, що абсурдно отак-от розмовляти тепер із тобою, як із мертвим, і вважати, що ти живий, — але я сумніваюся, розумієш? Та