Оріноко - Аркадій Фідлер

— Добре, пане.

— Ще одно: якщо ми звільнимо вас від іспанців, що ви будете робити? Залишитесь в Серімі?

— Ніколи! Нізащо! — чулися звідусіль запальні голоси. — Адже Конесо продав нас. Зрадив нас. Ми не хочемо з ним залишатися.

— Підете з нашим родом?

— Куди накажеш, пане…

Арнак не допустив до нас сина Конесо і сварився з ним на половині дороги, але тепер у цьому вже не було потреби: ми поверталися до намету. Та перш ніж ми туди дійшли, на майдані сталася нова подія.

Кілька іспанських солдатів підійшли до групи Вагури і почали глузувати з наших воїнів. Ці араваки знали іспанську мову, мабуть, ще з періоду недавньої неволі, але не відповідали на зачіпки, лишаючись зовсім байдужими. Основне посміховище солдафони вчинили з наших рушниць і, глузуючи, висловлювали сумнів, чи взагалі вони заряджені. А найзухваліший іспанець вирішив вирвати мушкет з рук у Вагури, щоб переконатися, чи є на поличці порох, і схопився обома руками за дуло. Вагура не дав рушниці. Почали шарпати один одного.

Побачивши, що так може легко передчасно втухнути перестрілка, я здалека крикнув на Вагуру, щоб він пустив мушкет. Хлопчина негайно послухався. На місце замішання разом зі мною прибув зацікавлений дон Ес-тебан.

Задерикуватий солдат, глузливо посміхаючись, звів курок і був надзвичайно здивований, побачивши на поличці порох. З насмішкою він тикав рушницю іншим іспанцям і навіть дону Естебану, щоб ті подивилися на порох.

— Que miraculo! Яке чудо! — кричав той. — Рушниця справді набита.

Він за дурною головою не помітив, що Вагура з лиховісною зморшкою на чолі, поволі взяв лук до лівої руки, поклав стрілу, нап'яв тятиву і тримає зброю, скерувавши вістря стріли в бік чванливого забіяки. Я непомітно наблизився до хлопця і грізно попередив його, щоб він опустив зброю. Після цього я наказав солдату повернути мушкет Вагурі. Скандаліст не дуже хотів робити це, але наказав дон Естебан, і той підкорився:

— Якось немає у вас потрібної пошани до наших стрільців, — звернувся я, повеселівши, до пана Есте-бана.

— Якщо по честі, то ні, — засміявсй іспанець, але очі у нього залишалися нерухомими.

— Може, ясновельможному панові якось доказати спритність моїх індійців?

— Але як? Зрештою шкода часу, — махнув дон Естебан рукою.

Роздивившись довкола, ми помітили на відстані майже п'ятдесяти кроків од нас кілька тикв, порожніх всередині овочів, завбільшки з людську голову, що були порозвішувані на горизонтальній ліані. Мабуть, їх повісили сушитися на повітрі.

— Може, наказати вистрілити в них? — показав я на тикви.

— Це занадто мала ціль, — оцінив іспанець. — Промахнуться.

— А може, ні.

— То нехай спробує найкращий стрілець, побачимо, — дон Естебан не приховував своєї веселості з цього приводу.

— Не найкращий, — відповів я, — нехай будь-який. І не один, а троє. Хай добродій сам призначить стріляти трьох моїх індійців.

Дон Естебан вибрав, заздалегідь переконаний, що й вони і я станемо посміховищем. Двоє з вибраних були чудові стрільці, щодо третього я мав деякі сумніви.

— Вибери найбільший гарбуз, — прошепотів я до нього, але він, немов ображений зайвою порадою, глянув на мене з докором.

Я стояв разом з дон Естебаном трохи збоку, в той час коли Вагура подавав своїм людям останні вказівки. Робив він це вправно. Дарма, що іспанські солдати глузували з його молодого віку, порівнюючи його з немовлям, яке, замість того, щоб пити молоко, невміло простягає рученята за порохом.

— Можемо стріляти? — запитав мене Вагура.

— Пан дозволяє? — звернувся я до дона Естебана з вишуканою ввічливістю.

— А ну, три дірки в небі! — плеснув іспанець в долоні.

Три стрільці стояли один біля одного, приклади мушкетів були на землі. На знак, поданий їм Вагурою, перший підвів зброю, приклався, трохи прицілився, вистрілив, потім по черзі другий і третій зробили те ж саме. Перший гарбуз розлетівся на шматки, з другого розбитого залишилася лише частина, третій зник цілком так само, як і перший.

У мене наче камінь спав із серця.

Вистріливши, індійці одразу ж спокійно заходилися набивати рушниці. Вони не звертали уваги на шум, який підняли іспанці після першої хвилини остовпіння. Здивування, недовір'я, приголомшення, навіть переляк вимальовувалися на їх бородатих пиках. Наш загін лишився нерухомий, немовби нічого з того, що діялось навколо, його не торкалося. Лише Вагура весело блиснув очима і послав у бік іспанців глузливу посмішку.

Дон Естебан замовк, помітно схвильований. Він уникав мого погляду, немовби хотів приховати переді мною те, що діялося в його душі.

— Ми досі перемагали іспанців, — ввічливо, але з наголосом сказав я, — ще й тому, що наші вороги легковажно дивилися на нас.

Короткий, гострий погляд дона Естебана свідчив про те, що іспанець добре зрозумів мої слова.

— А може, то був випадок? — пожвавішав він, думаючи про три постріли.

Якась дворняжка, невелика й немала, мабуть, перелякана лупою пострілів, вискочила з найближчої хатини на майдан і хотіла пробігти недалеко від нашої групи. Побачивши її, Вагура вийшов трохи вперед, прицілився і вистрілив. Я вже не мав можливості стримати шаленця, незважаючи на те, що собака був од хлопця більше ніж за сорок кроків і швидко біг. Він упав, як скошений, і незабаром здох.

Найближчий іспанський солдат підбіг до собаки і штовхнув його ногою.

— Прямо в серце влучив! — закричав він, дивлячись на нас очима, повними переляканого подиву.

Дон Естебан рвучким рухом гладив на бороді волосся. Він нахмурився. Обличчя якось одразу осунулося. Намагався посміхнутись, але це йому погано вдавалося.

— Скільки у вашої милості таких людей? — кинув він на мене холодний погляд.

— На жаль, небагато, небагато, — відповів я з жалем. — Оці, що тут, яких ви бачите,