Оріноко - Аркадій Фідлер

— Загони в лісі? А що вони там роблять?

— Проводять навчання і чекають моїх наказів.

Іспанець знову якось дивно глянув на мене.

Коли ми поволі наближалися до головного намету, де все ще сидів Конесо, оточений почтом, я звернувся до Арнака і пошепки наказав йому вислати гінця до Лясани, Арасибо і Кокуя: нехай негайно діють, як ми домовилися.

Під наметом дон Естебан і я сіли біля головного вождя на двох заздалегідь приготовлених стільцях.

— А Манаурі де сяде? — вилаяв я Конесо. — Накажи принести стілець!

Головний вождь не заперечив і послав чоловіка до своєї хати.

Ми мовчки чекали його повернення і сиділи втрьох, дивлячись один на одного. У кожного за плечима стояв озброєний почет. За доном Естебаном був той сержант, який не так давно дарма шукав у нас парусника, а також вождь індійців чайма.

Вираз обличчя у кожного з нас був стриманий, очі спокійні, але ми уважно стежили один за одним і добре відчували тягар, що навис над нами. Нижня губа Конесо, повна і хтива, зараз звисала, наче в'яла кишка — сумна ознака пригнічення головного вождя. У Конесо була нечиста совість, і він не знав, що ще звалиться на нього. Дон Естебан, навпаки, був незвичайно пильний, але й неспокійний. Він чекав переговорів з ледве прихованим хвилюванням. У такому стані людина була особливо небезпечна, швидка до обурення і несподіваних вчинків.

Я розумів — події зайшли так далеко, що лишається або одержати рішучу перемогу, або йти на смертний бій, іншого виходу немає.

Коли принесли стілець, і Манаурі сів, я звернувся до нього так голосно, щоб усі чули:

— Ти, Манаурі, постарайся як можна точніше перекласти дону Естебанові кожне слово, яке буде сказано тут аравакською мовою, а ви — я глянув на Конесо та його людей — відповідайте мені ясно і чесно, якщо бажаєте одвернути нещастя від племені.

Вони похмуро мовчали. За згодою дона Естебана я наказав викликати трьох представників од групи полонених, щоб вони взяли участь у нараді. Ті підійшли, стали за мною біля Арнака, сторонячись людей Конесо.

— Ще не всі зібралися, — сказав я. — Конесо! Поклич, прошу тебе, мешканців найближчих хатин, нехай і вони будуть присутні.

— Це необхідно? — головний вождь підозріло глянув на мене. — Там самі баби і діти!

— Нехай прийдуть баби і діти! Гарантую їм повну безпеку!

Конесо неохоче дав наказ, і незабаром мешканці боязко почали сходитися. Разом з жінками насмілилися прийти кілька чоловіків. Коли їх зібралася значна юрба, я попросив, щоб усі замовкли, і піднесеним голосом, не приховуючи гніву, приступив до справи.

— Де Карапана — вбивця молодого Канахоло? — звернувся я до всіх із запитанням. — Чому його тут немає?

Мовчання.

— Говоріть! — наполягав я. — Він же чаклун!

— Карапана подався в пущу, — буркнув Фуюді, — мабуть, виконувати обряди.

— Що? — обурився я. — Виконувати обряди тоді, коли тут, в Серімі, вирішується доля племені? Так він турбується про вашу долю! Він боягуз, а не чаклун.

Люди слухали ці слова з жахом, онімівши. Карапана все ще був грізним і могутнім для них. Конесо сопів біля мене, придушуючи в собі лють і вороже дивлячись на мене.

— Я хочу вам допомогти, — звернувся я до аравак-ських старшин, — і допоможу, але вимагаю сказати всю правду. З яких родів ті двадцять три чоловіки, що їх ви призначили для іспанців?

— З усіх, — промовив Конесо, — крім твого!

— Он як! А чому ви не зібрали всіх п'ятдесят, як цього вимагав дон Естебан?

— Інші втекли в пущу.

— Як це: інші? Адже багато молодих чоловіків залишилося в хатах Серіми і можна їх ще взяти!

— Вони не призначені для того, тільки ці.

— А ті що — гірші?

Очі у Конесо засвітилися гнівною впертістю, коли він відповів:

— Так, гірші.

— Говоріть щиро: ви хочете їх позбутися, віддати іспанцям? Вигнати з своїх родів?

— Так, вигнати, — бундючно втрутився Пірокай, — але тільки на два роки!

— А ті, що втекли в пущу, теж вигнані з ваших родів?

— Звичайно. Ми ж призначили їх для іспанців.

— Чудово! — закричав я. — Отже, якщо ви відрікаєтеся від влади над тими двадцятьма трьома, а також і над тими, що в лісі, я беру їх під свою опіку і приєдную на ці два роки до свого роду. Ви згодні? — Це питання я поставив трьом полоненим.

— Згодні! — з радістю відповів найстарший з них. — Ми хочемо бути з тобою!.. Дякуємо тобі, Білий Ягуаре!

Манаурі повинен був перекласти мої слова на іспанську мову для дона Естебана, але я помітив, йому було важко зробити це, а останні слова він зовсім не переклав.

— Як тільки я вас визволю, — говорив я далі до полонених, — передайте всім тим, хто втік у пущу, хай негайно разом із сім'ями та майном переселяються з Серіми до нашого селища…

— Забороняю, — фиркнув Конесо, а Пірокай і Фуюді вторили йому. — Цьому не бувати!

— Ви що, збожеволіли? Хвилину тому самі заявили, що не хочете цих людей, виганяєте їх з родів. Хіби ви, як діти, відпираєтесь од власних слів, щойно сказаних?

— Забороняю! — сопів од злості Конесо.

Тоді я повернувся до нього, гнівно, з зловісним спокоєм стримуючи себе, почав цідити крізь зуби, наголошуючи на кожному слові:

— Мовчи, негіднику. Якщо ти неспроможний захистити своїх людей від ярма, то хоч тепер не бешкетуй! А знаєш ти, як назвав тебе дон Естебан? Поганою собакою, безчесним мерзотником і гидким крутієм! Так