Оріноко - Аркадій Фідлер

— Ідіот! — закричав дон Естебан, а потім кинув багатомовний, лютий погляд на мене: — Я знаю, що це за духи!

Фернандо все ще не міг відхекатись і переривчастим голосом розповідав про те, що сталося, весь час боязко оглядаючись в той бік, звідки прибіг, і нарешті вигукнув:

— Senior commandante! В лісі повно ворожих індійців!.. Вони переслідували мене!.. В них рушниці!..

— Вони стріляли по тобі?

— Не знаю. Але я бачив, що в них були рушниці.

— Скільки їх?

— Весь ліс кишить ними!

Дон Естебан зблід ще більше і, кусаючи губи, похмуро дивився перед собою. В голові його виникали невеселі думки.

— Отже, ми союзники іспанців у даних умовах, — продовжував я речення там, де перервав його хвилину тому, не змінюючи ні тональності голосу, ні виразу обличчя, немовби Фернандо і не з'являвся. — Я вимагаю, щоб усі ви, як і губернатор в Ангостурі, у ваших же інтересах, визнали мою верховну владу над племенами араваків і варраулів.

— І варраулів? — запитав дон Естебан, насупивши брови.

— І варраулів. Ми уклали нещодавно з їх головним вождем Оронапі священний союз і тепер складаємо ніби один народ. Хто скривдить будь-якого варраула, — той стане нашим ворогом, хто б він не був — акавой, голландець чи хтось інший.

Я зробив наголос на два останні слова.

— А якщо губернатор не погодиться на це самоуправство? — фиркнув дон Естебан жовчно.

— То я правитиму й без його згоди! — підвищив я задерикувато голос. — І запевняю вас, що від цього часу, хочете ви цього чи не хочете, всі оселі племен варраулів і всі північні араваки будуть під захистом моїх мушкетів.

Індійці, які стояли біля мене, були дуже схвильовані моїми словами. Вони добре знали, що я не кидаю слів на вітер. У цьому вони переконалися хоча б під час сьогоднішніх подій, коли я переміг ворога у словесній боротьбі і нав'язав йому свою волю. З усіх боків вони дивилися на мене поглядом, сповненим вдячності і пошани, навіть старшини і ті по-дружньому поглядали на мене. В той же час вони крадькома дивилися на дон Естебана, думаючи, що запальний іспанець почне метати грім і блискавку від злості і покаже мені свої зуби.

Але нічого подібного не сталося. Правда, він показав свої зуби, але в широкій посмішці. Дон Естебан встав і простягнув мені руку. Ми потиснули руки один одному.

— Що подумає губернатор, — вигукнув жваво іспанець, — це вже його справа. Я згоден, щоб пан керував двома племенами. Доне Жуане, ти сатана, я повторюю це! Я не хочу, щоб ти був моїм ворогом! Хай дружба і союз єднають нас! Захищайтеся від акавоїв, бог з вами, я вже від вас не хочу нічого!

І, обіймаючи мене, він дивився мені в очі, осяяний сердечною доброзичливістю, яка йшла від його слів і посмішки. Але його погляд, так як і раніше, був таємничо чужий і проймав до самих кісток.

— «До всіх чортів! — подумав я собі. — Чи справді в тому погляді ховається якась зрада? Щоб йому трясця з його подвійним виразом обличчя, може й мимовільним, випадковим, але таким разючим!»

Коли Манаурі переклав мого слова, серед араваків вибухла велика радість. Веселі крики чулися з усіх боків і відбивались луною серед хатин. Індійці скандували одне слово: «Жу-ан! Жу-ан!» Ритмічно вимовляли та виспівували всією громадою. Це було моє ім'я іспанською мовою. Всі вже знали аж до самої пущі, що події змінилися, і нікого звідси іспанці не заберуть в Ангостуру. Двадцять три полонені давно розійшлися по хатинах, якнайшвидше забираючи зброю і своє майно, і разом з родинами поспішали переселитися на нашу поляну.

Тим часом Конесо, дуже радий з того, що так скінчилося, готував пишний банкет для іспанців і для нашого роду. Але я стримано пив кашірі і наказав своїм друзям також бути обережними. Почалися танці, співи, серед яких раз у раз вигукували, мов радісне гасло: Жу-ан! А серімські дівчата надмірно кокетували з іспанцями і індійцями племені чайма.

До мене підійшли Конесо і Фуюді, вже напідпитку, хитаючись, і надмірно почали дякувати мені. Потім Конесо нагадав, що він хотів би щось подарувати іспанцям, і запитав мене, чи я дозволю дати їх коня. Я охоче погодився на це, тому що наша кобила в тих непрохідних лісах була нам не потрібна, а крім того, вона почала худнути, ось-ось дасть дуба. Таким чином, трофей, колись взятий у іспанців, знову мав повернутися на льяноси.

В той час як на майдані в пополудневі години торжество було в розпалі, а його учасники веселилися серед шумного піднесення, в інших частинах Серіми все кипіло від гарячкового, але майже безшумного руху. Там відбувався переворот, якого досі ще ніколи не було в племені і який мав зовсім змінити склад родів. Усі родини, яким загрожувала мстива влада чаклуна Карапани і негідника Конесо, збирали своє майно і йшли на нашу поляну під захист Білого Ягуара. В цьому їм ніхто не міг перешкодити, бо зараз усі ставилися з пошаною до нашої сили.

Незабаром весь наш рід залишив бенкет і повернувся до своїх осель. Цього дня ми перемогли без кровопролиття, чому були дуже раді. Я по черзі дякував від щирого серця всім воїнам, а найбільше чотирьом чудовим стрільцям, які так влучно стріляли, а також тим трьом, що стріляли в пущі. Досхочу насміявшись з того, як нагнали неабиякого страху на іспанців, ми взялися до дальших невідкладних завдань. Арнак, який заступав усе ще відсутнього Манаурі, розміщував прибулих по окремих хатах. Вагуру і частину воїнів з нашого роду я вислав у дозор. Решту тримав під зброєю, бо доки хоч один іспанець залишався над берегом Ітамаки, мир був ненадійний.

Але ніщо не порушувало спокою. Бенкет у Серімі тривав до вечора, потім люди пішли спати. Іспанці і індійці чайма спали над річкою біля човнів, араваки — по хатах. Усі були змучені, п'яні, пересичені.