Оріноко - Аркадій Фідлер

Для впевненості Конесо за моєю порадою вислав слідом за іспанцями чотирьох розвідників на двох легких човнах. Вони мали протягом кількох днів уважно стежити за їх просуванням. У той же час кілька воїнів з нашого роду взяли великого човна і попливли до Катаві за здобутою в іспанців ітаубою з запасами провізії. Надвечір вони повернулися з нею.

Зараз же після від'їзду іспанців я сам розрізав пута Мандуці, який лежав у моїй хаті, і наказав повернути йому і варраулам усю зброю. Короткочасну неволю молодий воїн переніс стійко і ні про що не просив мене.

— Це було не покарання, хоча ти й заслужив його! — заявив я. — Цього вимагала необхідна обережність.

— Знаю, Білий Ягуаре! — відповів він жваво. — Я не підведу тебе в майбутньому.

— Хочеш тут залишитися? — здивовано запитав я.

— Ми хочемо служити у тебе, перш ніж прийдуть акавої. Ми хочемо навчитися стріляти з мушкетів…

— Гаразд, але рушниць пізніше ми вам не віддамо, вони всі нам необхідні.

— Якщо дозволиш, ми відберемо їх у іспанців.

— Як це відберете?

— Позич нам меншу ітаубу і дозволь поплисти за доном Естебаном…

Юнакові не бракувало фантазії, був він також кмітливий і мужній.

— Мандуко, ти молодець, але щоб бути воїном, крім відваги, треба розуміти, що таке благородство! Іспанці мирно залишили нас, і цей мир ми збережемо.

— Ми, варраули, не укладали з ними миру!

— Оце так! Ви ж наші союзники, і наш мир зобов'язує також і вас. Але є й друга причина, щоб не пускати вас до іспанців: з ними перебуває наш друг Педро, і ви б могли влучити в нього. Цього не можна робити!.. Не можна тобі плисти, Мандуко!

Вони не попливли. А незабаром сталися події, які перевернули все догори ногами, безжалісно порушили короткотривалу тишу над Ітамакою. Після ночі, коли світанок сповіщав про надходження нового дня, мене примусив прокинутись незвичайний шум на нашій галявині. Зовні йшили переривчасті голоси і тупіт, який наближався до нас. Тінь заслонила вхід до хати, і знайомий задиханий голос гукнув до мене. Я скочив на ноги.

— Педро, це ти? — ледве видавив я з себе.

— Так, це я — Педро! Я втік, щоб попередити тебе…

— Що трапилося?

— Ці попони! — юнак важко дихав, — ці попони… отруєні… Заражені чумою…

— Ага!

— Rosa… rosa![6]

Я не знав, що означає «rosa», але з того, що коротко сказав мені Педро, я зрозумів, що це був кір. Отже, моє погане передчуття не обмануло мене, здійснилося.

— Як ти про це дізнався? — запитав я, швидко одягаючись.

— На вечірньому привалі дон Естебан розбазікався і хвалився тим, як він обвів тебе навколо пальця. Він задумав помститися за те, що ти його принизив. Отруєні пошестю попони він віз із собою для тих індійців, яких належало знищити, бо вони перешкоджали замірам іспанців. Тому він так і нав'язував тобі ці попони, щоб позбавити тебе загону…

— Але це страшна зараза. Не тільки загін, все плем'я могло загинути…

— А йому що! Тільки б твоя влада пропала, твій вплив пропав, він так вихвалявся і грозився, що в мене аж волосся дибом ставало.

— Як ти зумів утекти?

— Вночі я забрав маленький човен, який дон Естебан брав із собою в похід, і кинувся навтікача. Недалеко від того місця, де ми стояли табором, я зустрів аравакську розвідку. Я розповів людям про все, і вони допомогли мені веслувати. І ось я тут.

Я обійняв його сердечно, схвильований таким проявом дружби, але в той же час турбувався за нього.

— Але ти розумієш, Педро, що вже не зможеш більше ні повернутися до дона Естебана, ні з'явитися в Ангостурі?

— А що мені там робити? Мені огидні такі зрадники, я не хочу мати з ними нічого спільного. Будемо знову разом, Яне, аж до того часу, коли я поїду на північ, в Куману. Думаю, що така можливість буде в майбутньому… Я радий, що ми знову разом…

— Однак, може, довго доведеться чекати!

— Ну й хай собі! — його очі сміялися від задоволення.

Не гаючи часу, я, Манаурі, Арнак і декілька воїнів без зброї, — та й навіщо вона — побігли, щоб кинути мішок з попонами у річку.

Тимчасом…

Ставало світліше. Навколо все виразніше вимальовувались предмети, а коли ми вибігли з ліска на серімську галявину, погане передчуття стиснуло серце. Ми побачили, що біля нещасного мішка відбувалося щось незвичайне. Там метушилися люди якось особливо рухливо і схвильовано. Вони піднімали щось із землі, розподіляли між собою.

— Вони розв'язали мішок! — заверещав я напівпритомний.

На жаль, так і було. Розв'язали, вийняли попони, а тепер видирали один у одного з небувалою жадністю. Кожний хотів захопити собі частину здобичі.

— Не чіпайте! — кричали ми здалека. — Облиште попони! В них проказа! Смерть! Облиште, сучі діти…

Але де там! Людям було не до того, кожен радів, що захопив свою частину. Їх було більше десятка, а нас лише кілька чоловік. Коли б ми ще мали зброю, може б вона примусила їх схаменутися, послухати. Але зброї у нас з собою не було.

Я швидко підбіг і голосно попередив, яка небезпека криється в попонах. І справді, дехто з індійців, спантеличений моїм великим розпачем і люттю, завагався. Але тоді постать, яка до цього часу залишилася схиленою до землі, наче молилася, рвучко підвелась, і ми побачили Карапану і його обличчя, скривлене від ненависті.

— Не слухайте його! — захрипів він дико. — Немає в цих матах смерті! Я знищив її. Він бреше