Оріноко - Аркадій Фідлер

В неслухняній громаді був і Конесо. Під пахвою він тримав попону.

— Вождю! — крикнув я до нього. — Ти штовхаєш плем'я на згубний шлях! Кинь попону, благаю тебе!

Гнів, розгубленість і виклик пробігали по його обличчю.

— Ні! — фиркнув він, — ти не смієш, Білий Ягуаре, ні наказувати нам, ані примушувати нас. Нам належить плата за коня від іспанця. А ти хотів їх плату вкинути у воду, щоб нам нічого не дісталося. Не буде цього!

Я притискав кулаки до скронь, хотів вити, як собака.

— Ти здурів, ти зовсім з'їхав з глузду! — кричав я. — Кажу тобі, в тих матах зараза і смерть білих людей. Педро прибіг і повідомив нас про зраду іспанців. Ми знаємо тепер напевно, що в них згуба…

— Педро прибіг, ми знаємо про це, і тому ми поспішили сюди, щоб ти не встиг знищити попони.

— Ви загинете, якщо зараз же не покинете попони! — переконував я їх, а сам був близький до божевілля.

— Е, не загинемо! Ми не боїмося! Карапана клянеться всіма духами, твердить, що ти помиляєшся… Він прогнав хворобу, якщо вона й була в матах!..

Вони залишалися вперті і глухі. Наші намагання були даремні, наші слова відскакували, мов камінь од скелі. Чаклун реготав, захлинаючись від глузування і лютої радості, і найбільше від того, що переміг мене. Деякі з моїх товаришів хотіли кинутися на серімських жителів з кулаками, незважаючи на їх переважну кількість, щоб силою відібрати повсть. Я зупинив їх, бо, доторкнувшись до попон, вони могли б заразитися самі. Друзі зрозуміли це.

Побачивши, що нікого з засліплених не переконаємо, я наказав швидко відступити. Моє хвилювання пройшло, треба було негайно шукати нових шляхів порятунку. Мала віддаль нашої поляни від Серіми не забезпечувала нас од заразного повітря. Повертаючись назад, я коротко пояснив друзям ознаки багряної небезпеки. Хвороба була характерна неабиякою заразливістю. На тілі виступали плями, підвищувалася температура, кінчалося загальним ослабленням, а для індійців неминучою смертю. Я розповідав це з власного досвіду дитячих років, згадуючи про сумну долю сусквеганнів з долини Аллеганських гір.

— Залишається один вихід: зараз же тікати, — заявив я. — Всі, хто не доторкався до смертоносної повсті, мусить звідси втікати!

— А може, відійдемо тільки до затоки Потаро, де ми заховали шхуну? — сказав Манаурі.

— А скільки це миль звідси? Три.

— Більше як три.

— Думаю, що вистачить, — висловив я припущення. — Тільки щоб піхто з наших не зустрічався в наступні дні з хворими, якщо вони будуть! Це найважливіша умова…

— Чи довго триває пошесть?

— Після кількох днів з'являються перші ознаки, а потім десять, п'ятнадцять днів залишається до смерті — або до повільного видужування.

— А як лікувати цю недугу?

— Я цього добре не знаю. Колись мені казали, що треба лежати спокійно, не розкриватися, коли гарячка палить, мало їсти.

— Якщо так, то ми повинні повідомити Серіму, як належить поводитися хворим, — задумався Манаурі.

— Обов'язково…

Мене втішало те, що друзі серйозно сприймали мої застереження. Ми негайно скликали всіх жителів галявини. Наша шхуна, на щастя, повернулася попереднього дня з затоки Потаро. Отже, тепер залишалося тільки навантажити на неї все майно і запаси, які ми мали, а саме: гончарні, ткацькі верстати, навіть стовпи, стіни і дахи деяких хатин, які нашвидкуруч розбиралися, Люди випереджали одно одного в роботі, щоб якнайшвидше залишити лиховісну околицю. Десятеро варраулів при повному озброєнні, яке одержали від нас, вишикувались перед моєю хатиною в один ряд, немов загін воїнів, після чого Мандука підійшов до мене разом з перекладачем Аріпаєм і попросив дозволу висловитися.

— Слухаю! — вигукнув я, трохи здивований його урочистістю й виправкою.

— З двох причин, пане, — сказав Мандука, — ти не дозволив нам переслідувати іспанців, а ми послухали тебе і скорилися. А тепер дозволиш?

— Тому що причини ці зникли?

— Так точно, Білий Ягуаре! Іспанці виявилися зрадниками — це перша причина. Друга — Педро з нами.

— Правильно, — підтвердив я і зам'явся. — А ви все ж таки хочете їх укусити?

— Ми можемо відібрати у них вогнепальну зброю.

— Не кусаючись?

— Кусаючись.

Я допитливо глянув на Манаурі, який був свідком розмови. Іспанців слід було б провчити за зрадництво, чого не заперечував і Манаурі.

— Погоджуюсь, — сказав я, — але пливіть на власну відповідальність, ми в це не втручаємось. Дамо найшвидшу ітаубу і запас їжі, додамо вам також ще трохи зброї — але потім доповісте, як вам пощастило.

— Доповімо.

Не минуло й півгодини, як варраули швидко помчали вниз по річці. Народжені на воді, вони були найкращими гребцями серед індійців. Ніхто не сумнівався, що вони легко доженуть іспанців.

Тимчасом велика мандрівка в затоку почалася. Разом з нашим родом вирушило понад п'ятнадцять араваків — чоловіків, жінок і дітей. Більшість з них ішли пішки стежкою вздовж берега річки; інші — пливли на шхуні, а решта на численних ітаубах і легких човнах. Люди втікали не лише від поганих вождів і від пошесті, вони хотіли нового життя і несли в серцях надію і радість.

Затоку Потаро утворювало схоже своєю формою на кишку озеро, яке простягалося паралельно ріці Ітамака і було відділене од неї довгим, вузьким півостровом, настільки вузьким, що в деяких місцях ширина його не перевищувала ста кроків, зате завдовжки він був з милю. На цій косі, вкритій, як і всі прибережні місця, буйною рослинністю, ми й вирішили стати табором. Хатини й курені збудували на другому боці озера, очистивши пущу від дрібнолісся, кущів і бур'янів. Це місце, заховане від ока непрошених гостей, було вигідне для оборони, а коли ми ще виставили варту в обох кінцях півострова, ніхто не міг пройти з боку суші