Оріноко - Аркадій Фідлер
— Це брехня! — фиркнув Конесо.
— Чим же гірші за інших ті, яких ти призначаєш у неволю? Хіба тільки тим, що не захотіли животіти під владою чаклуна-вбивці? В цьому вся їх провина?
Конесо, ошелешений, не міг заперечити тяжких обвинувачень і виглядав побитим злочинцем.
— Чому, — говорив я, — ти не віддаєш у неволю своїх трьох синів, які он там стоять, чому не турбуєш сина Пірокая чи двох братів Фуюді? Хіба вони кращі? Ні, вони не кращі, ніж ці люди, тільки ти, нікчемний вождю, поганий собако…
Раптом мої слова перервав звук пострілу в недалекому лісочку. Грізною луною пролунав він по всій Сері-мі. Всі підняли голови, насторожились. Не минуло й хвилини, як там пролунав другий постріл, а потім третій, четвертий і ще, і ще, і ще. Важко було полічити, скільки їх будо.
— Що це?! — закричав остовпілий дон Естебан, який ще при перших відгуках пострілів схопився з місця.
— Нічого. Це один з моїх загонів проводить заняття в пущі, — пояснив я йому іспанською мовою. — Будь ласка, добродію, не турбуйтеся, це мої люди стріляють.
Іспанець уважно глянув на майдан і, побачивши загін Вагури, що стояв на старому місці, дуже здивувався.
— Але ж загін стоїть тут!
— Так, цей тут! — відповів я. — Але в лісі є інший…
Після цього я продовжував перервану розмову з старшинами.
— Головний вождь зрадив своїх людей. У зв'язку з цим я беру на себе обов'язок захистити їх і запевняю вас, що ці двадцять три не підуть з іспанцями. Крім того, я обіцяю вам, що ми не віддамо більше нікого з Серіми без бою. А я маю незламну волю і необхідну силу, щоб довести боротьбу до перемоги…
Незабаром нашу увагу знову привернули нові постріли. Вони пролунали на краю пущі, але вже в іншому місці. Дон Естебан вдруге підскочив на ноги, тепер уже дуже схвильований.
— То нічого! — іронічно заспокоював я його. — Це все ще мої люди. Життю ясновельможності нічого не загрожує, доки я тут!
— Але стріляють зовсім в іншому місці, не там, де хвилину тому. — Дон Естебан дивився широко відкритими очима.
— Можливо! Це інший загін. Їх кілька в пущі. Вони з усіх боків стережуть наше село, щоб нічого лихого не трапилося з гостями…
— Прошу мені негайно відповісти, — закричав до мене іспанець. — Прошу сказати мені, що ясновельможний пан щойно говорив індійцям? Що саме?
— Про дуже болючі для всіх справи!..
Звуки пострілів, підсилені луною, що відбивалась од дерев пущі, доходили сюди грізно і переконливо і спадали один за одним, ніби удари. Це віщувало таємничу силу і немовби підкреслювало можливість поразки. Дон Естебан, який до цього часу, очолюючи своїх іспанських забіяк та індійців з племені чайма, вважав себе головою наради, тепер відчув, що у нього горить земля під ногами.
— Тринадцять пострілів — відрапортував йому блідий сержант, коли припинили стріляти. — Тринадцять рушниць!
— Ні! — заперечив вождь чаймів. — Дев'ять!
Вони помилялись обидва: у Арасибо було тільки сім рушниць.
Тут раптом в іншій частині пущі знову кілька раз гримнуло. Це відгукнувся Кокуй.
— Сто чортів! — закричав сержант, схопившись за голову.
Він мов божевільний вискочив на майдан і почав швидко скликати своїх людей, як іспанців, так і індійців. Ми дивилися на нього, як на дурня.
— Чого ж це він так заметушився? — звернувся я до дона Естебана, знизавши плечима. — Без охорони полонені у нього порозбігаються.
Я уважно приглядався до дона Естебана. Він мав ось-ось вибухнути. Очі були затуманені, напівпритомні. Піт іскрився на чолі і рясно спливав по обличчю.
— Що це все означає?! — вигукнув він знову придушеним чи то від злості, чи то від переляку голосом.
— Зараз поясню панові! — відповів я і звернувся до Манаурі: — Те, що я зараз скажу дону Естебанові, переклади всім тут присутнім на аравакську мову.
Потім громовим голосом звернувся до іспанця:
— Ваша світлість питає, що означають ці постріли. Вони означають, що всіх добродіїв, наших знатних гостей, я маю честь просити поводитись дуже спокійно, без нездорового хвилювання. Далі, це означає також, що ні сьогодні, ні завтра я не дам вам жодного мешканця з цього берега для праці в Ангостурі або ще де-небудь.
— Що? Що пан… Що ви говорите? — жили напружились у нього на шиї і скронях, а очі аж на лоб вилізли. Він рвучким рухом схопився за пояс, де був пістолет.
— Ой. боже! — закричав я ввічливо. — Ваша світлість, не гнівайтесь! Прошу, погляньте за мої плечі, прошу!
Подивився, і це допомогло. Він побачив там Арнака з наведеною на нього рушницею.
— Я вже раз розповідав шановному товариству, — вів я далі, — що двічі ми були вимушені знищити ваших земляків тому, що вони недооцінювали наших сил. Чи треба і втретє це робити?
Моя самовпевненість охолодила запал іспанця. Нарешті у нього почала спадати пелена з очей. Він так дивився на мене, ніби хотів знищити поглядом.
— Ваш сержант дуже гарячий і не дуже розумний, — сказав я. — Нехай ваша світлість порадить йому, щоб не примушував нас, проти нашої волі, переривати нитку його життя!
Дон Естебан прийняв це до відома, скрегочучи зубами, і дав своїм солдатам відповідний наказ. Коли перші хвилини обурення минули, іспанець швидко відновив свою душевну рівновагу і трохи примруженими очима почав дивитися більш свідомо і пильно.
— Куди хилиш, добродію? — раптом зухвало запитав він.
— До згоди і укладення союзу.
Він проникливо глянув на мене.
— Це глузування?
— Борони боже!
