Оріноко - Аркадій Фідлер
— Багато, Білий Ягуаре! Всіх, хто не відданий йому. Я чув, що п'ять разів по десять, а може й більше…
— Разом з родинами?
— Ні, самих чоловіків. Іспанці жінок не хочуть брати.
— Іспанці взяли вже цих людей?
— Ще ні. Значна частина з родинами зуміла втекти в пущу. Кілька сімей прибігло сюди, до тебе. З ними моя дружина і діти… Але не всім пощастило. Ті, ще залишилися, вже не можуть утекти, бо їх стережуть іспанці з індійцями з племені чайма, а до них приєдналося також багато людей Конесо. Конесо до цього часу нічого ясно не сказав, але ми добре знаємо, що він задумав.
— А люди, яких стережуть, знають, що їх чекає у іспанців?
— Авжеж, знають.
— То вони, мабуть, захищатимуться?
Аріпай завагався і ще більше похмурнів.
— Сила на їх боці, — відповів непевно. — Подумай, пане: дванадцять іспанців з рушницями проти наших. А ще ж гребці чайма і люди Конесо… Де вже там захищатися?
— І всі люди Конесо такі зрадники? Щоб власних братів віддавати в іспанську неволю?
— Чи всі — це невідомо, пане! Можливо, цим вони хочуть відкупити свою свободу. Кожний думає про свою шкуру…
Це були слова сумні і разом з тим сповнені ганьби. Страшна безодня розкривалася переді мною. Адже араваки були не нікчемні, не боягузи, в цьому я міг переконатися на прикладі людей нашого роду. Серця їх засуджували зраду, їм можна було довіряти. Отже, якщо деякі з них дійшли до такої підлоти, щоб ціною кривди одноплемінників купити власний спокій, то вина за це, без сумніву, падала на вождів. Жалюгідний і душевно слабий Конесо, злочинний шаленець Карапана, Пірокай — брат Манаурі — ці люди погано впливали па своє оточення. І саме вони боялися нашого прибуття у плем'я! — Так міркував я. Разом з тим у мені наростав гнів.
За хвилину Арнак і Вагура ввійшли до моєї хати і своїм мовчанням у відповідь на моє запитання підтвердили повідомлення Аріпая про те, що люди Конесо готові на зраду.
— Адже за рік іспанці повернуться сюди, — скипів я, — і їх теж заберуть у полон!
Аріпай знизав плечима:
— То що ж робити, пане?
— А як ти думаєш, Аріпай? Якщо наш рід виступить проти іспанців, що тоді буде?
У індійця запалали очі:
— Ти переможеш їх, пане! Білий Ягуар непереможний!
— Ні, не про це йдеться! — пояснив я. — А що буде, коли люди, яких Конесо призначив у іспанську неволю, візьмуть зброю в руки і захищатимуть свою свободу?
— Будуть захищатися, пане! Будуть! — квапливо сказав Аріпай.
— А ви? — звернувся я до молодих друзів. — Яка ваша думка?
— Якщо у них не відберуть зброю раніше, ніж ми вирушимо, то й вони, напевно, не залишаться осторонь, — обережно відповів Арнак.
— Так, якщо у них не відберуть зброю, — вторив йому Вагура.
— Але чи може це статися? — запитав я. — Які вісті від Манаурі? Прибув гонець?
— Тільки що. Його ледве випустили з Серіми, втік від них. Те, що говорив Аріпай, правда. Нам треба швидко діяти, Яне.
— Що нового у варраулів?
— Вони одержали зброю і слухняно сидять у крайній хатині. Чекають твого наказу.
— Хай і надалі сидять спокійно! А як наші воїни — готові?
— Чекають із зброєю в руках!
Ми вийшли з хати. Всі стояли напоготові. Обличчя серйозні, безстрашні очі, завзятий вираз уст, смілива виправка. Загін був озброєний, як для великого воєнного походу — не лише мушкетами, пістолетами і ножами, а й луками, палицями та списами. Хоробрий загін мав величний вигляд. Він викликав довір'я, вимагав пошани. У мене, мабуть, був задоволений вираз обличчя, бо, побачивши мене, вони сердечно привіталися зі мною. Але — о небо! — скільки їх було! Яка ж мала купка!
— Це всі? — запитав я Ариака.
— Всі, — відповів юнак і, помітивши моє занепокоєння, пояснив: — П'ятеро наших, негри на шхуні…
— Я шкодую, що відіслав їх усіх! Там вистачило б і двох.
— Може, покликати їх назад?
— Але кого ж ми пошлемо за ними?
— Арасибо.
— Ні, Арасибо потрібен тут, він володіє вогнестрільною зброєю…
— То, може, Аріпая?
— Гаразд, пошлемо Аріпая! Отже, хай Мігуель і ще двоє з ним повертаються сюди!
— Манаурі в Серімі, — лічив далі Арнак. — Один пильнує човна з провізією біля гирла річки Ітамака. Двоє з нашої групи зараз же, як тільки прибули до Серіми, перейшли в рід Конесо. Спочатку було нас всіх без тебе двадцять один. Дев'ять відрахувати, залишається дванадцять. Тут десятеро. Вагура одинадцятий, я дванадцятий… Може, вислати гінця до Манаурі?
— Ні, він буде нам більш потрібний тут.
Дванадцять — неймовірно мало! Разом зі мною — тринадцять, а яке важке перед нами завдання! Нас дванадцять виступало проти владних і агресивних іспанців, які командували п'ятдесятьма індійськими воїнами. До того ж наш табір був не згуртований із-за численних сварок, усе плем'я роздрібнене, брат брата готовий схопити за горлянку — як тут захищатися з такою малою силою проти жорстокого ворога?
Коли приходили ці сумні думки, в мені також зростала лють на чаклуна і на головного вождя. Підлі дурні оголошували мені війну, над стежками розвішували змій, і, коли довели людину до тривалої хвороби, справи життя і смерті всього племені, найважливіші справи були забуті. А там, на півдні, можливо, готується навала акавоїв. Та досить було й одного нападу іспанців, щоб виявилася слабість нашої оборони.
— Арнак, звернувся я до юнака, — скільки у нас вогнестрільної зброї?
— Близько тридцяти рушниць і двадцять пістолетів.
— Якщо ми вийдемо живими з цієї біди з іспанцями, — а це ще бабка надвоє ворожила, — нам треба