Оріноко - Аркадій Фідлер

— Багато, Білий Ягуаре! Всіх, хто не відданий йому. Я чув, що п'ять разів по десять, а може й більше…

— Разом з родинами?

— Ні, самих чоловіків. Іспанці жінок не хочуть брати.

— Іспанці взяли вже цих людей?

— Ще ні. Значна частина з родинами зуміла втекти в пущу. Кілька сімей прибігло сюди, до тебе. З ними моя дружина і діти… Але не всім пощастило. Ті, ще залишилися, вже не можуть утекти, бо їх стережуть іспанці з індійцями з племені чайма, а до них приєдналося також багато людей Конесо. Конесо до цього часу нічого ясно не сказав, але ми добре знаємо, що він задумав.

— А люди, яких стережуть, знають, що їх чекає у іспанців?

— Авжеж, знають.

— То вони, мабуть, захищатимуться?

Аріпай завагався і ще більше похмурнів.

— Сила на їх боці, — відповів непевно. — Подумай, пане: дванадцять іспанців з рушницями проти наших. А ще ж гребці чайма і люди Конесо… Де вже там захищатися?

— І всі люди Конесо такі зрадники? Щоб власних братів віддавати в іспанську неволю?

— Чи всі — це невідомо, пане! Можливо, цим вони хочуть відкупити свою свободу. Кожний думає про свою шкуру…

Це були слова сумні і разом з тим сповнені ганьби. Страшна безодня розкривалася переді мною. Адже араваки були не нікчемні, не боягузи, в цьому я міг переконатися на прикладі людей нашого роду. Серця їх засуджували зраду, їм можна було довіряти. Отже, якщо деякі з них дійшли до такої підлоти, щоб ціною кривди одноплемінників купити власний спокій, то вина за це, без сумніву, падала на вождів. Жалюгідний і душевно слабий Конесо, злочинний шаленець Карапана, Пірокай — брат Манаурі — ці люди погано впливали па своє оточення. І саме вони боялися нашого прибуття у плем'я! — Так міркував я. Разом з тим у мені наростав гнів.

За хвилину Арнак і Вагура ввійшли до моєї хати і своїм мовчанням у відповідь на моє запитання підтвердили повідомлення Аріпая про те, що люди Конесо готові на зраду.

— Адже за рік іспанці повернуться сюди, — скипів я, — і їх теж заберуть у полон!

Аріпай знизав плечима:

— То що ж робити, пане?

— А як ти думаєш, Аріпай? Якщо наш рід виступить проти іспанців, що тоді буде?

У індійця запалали очі:

— Ти переможеш їх, пане! Білий Ягуар непереможний!

— Ні, не про це йдеться! — пояснив я. — А що буде, коли люди, яких Конесо призначив у іспанську неволю, візьмуть зброю в руки і захищатимуть свою свободу?

— Будуть захищатися, пане! Будуть! — квапливо сказав Аріпай.

— А ви? — звернувся я до молодих друзів. — Яка ваша думка?

— Якщо у них не відберуть зброю раніше, ніж ми вирушимо, то й вони, напевно, не залишаться осторонь, — обережно відповів Арнак.

— Так, якщо у них не відберуть зброю, — вторив йому Вагура.

— Але чи може це статися? — запитав я. — Які вісті від Манаурі? Прибув гонець?

— Тільки що. Його ледве випустили з Серіми, втік від них. Те, що говорив Аріпай, правда. Нам треба швидко діяти, Яне.

— Що нового у варраулів?

— Вони одержали зброю і слухняно сидять у крайній хатині. Чекають твого наказу.

— Хай і надалі сидять спокійно! А як наші воїни — готові?

— Чекають із зброєю в руках!

Ми вийшли з хати. Всі стояли напоготові. Обличчя серйозні, безстрашні очі, завзятий вираз уст, смілива виправка. Загін був озброєний, як для великого воєнного походу — не лише мушкетами, пістолетами і ножами, а й луками, палицями та списами. Хоробрий загін мав величний вигляд. Він викликав довір'я, вимагав пошани. У мене, мабуть, був задоволений вираз обличчя, бо, побачивши мене, вони сердечно привіталися зі мною. Але — о небо! — скільки їх було! Яка ж мала купка!

— Це всі? — запитав я Ариака.

— Всі, — відповів юнак і, помітивши моє занепокоєння, пояснив: — П'ятеро наших, негри на шхуні…

— Я шкодую, що відіслав їх усіх! Там вистачило б і двох.

— Може, покликати їх назад?

— Але кого ж ми пошлемо за ними?

— Арасибо.

— Ні, Арасибо потрібен тут, він володіє вогнестрільною зброєю…

— То, може, Аріпая?

— Гаразд, пошлемо Аріпая! Отже, хай Мігуель і ще двоє з ним повертаються сюди!

— Манаурі в Серімі, — лічив далі Арнак. — Один пильнує човна з провізією біля гирла річки Ітамака. Двоє з нашої групи зараз же, як тільки прибули до Серіми, перейшли в рід Конесо. Спочатку було нас всіх без тебе двадцять один. Дев'ять відрахувати, залишається дванадцять. Тут десятеро. Вагура одинадцятий, я дванадцятий… Може, вислати гінця до Манаурі?

— Ні, він буде нам більш потрібний тут.

Дванадцять — неймовірно мало! Разом зі мною — тринадцять, а яке важке перед нами завдання! Нас дванадцять виступало проти владних і агресивних іспанців, які командували п'ятдесятьма індійськими воїнами. До того ж наш табір був не згуртований із-за численних сварок, усе плем'я роздрібнене, брат брата готовий схопити за горлянку — як тут захищатися з такою малою силою проти жорстокого ворога?

Коли приходили ці сумні думки, в мені також зростала лють на чаклуна і на головного вождя. Підлі дурні оголошували мені війну, над стежками розвішували змій, і, коли довели людину до тривалої хвороби, справи життя і смерті всього племені, найважливіші справи були забуті. А там, на півдні, можливо, готується навала акавоїв. Та досить було й одного нападу іспанців, щоб виявилася слабість нашої оборони.

— Арнак, звернувся я до юнака, — скільки у нас вогнестрільної зброї?

— Близько тридцяти рушниць і двадцять пістолетів.

— Якщо ми вийдемо живими з цієї біди з іспанцями, — а це ще бабка надвоє ворожила, — нам треба