Оріноко - Аркадій Фідлер
Варраули підтвердили наші припущення. Вони походили з Каїїви, оселі головного вождя Оронапі, нашого союзника і друга. Іспанці прийшли до нього кілька днів тому, щоб стягти данину. Оронапі дав їм малий відкуп, тому загарбники наскочили на дальню частину Каїїви і схопили всіх чоловіків, яких їм вдалося застати зненацька. Після цього насильства вони негайно вирушили назад. Оронапі не наважився переслідувати іспанців, бо вони були добре озброєні.
Полонені знали, що їх чекало в Ангостурі, тому щиро дякували нам за звільнення. Виділивши варраулам запас їжі на один день, я наказав їм якнайшвидше повертатися до Каїїви тим самим човном, яким їх привезли іспанці, а на майбутнє — бути обережнішими.
— Вогнестрільної зброї, яку ми захопили у іспанців, я вам не дам, — сказав я варраулам на прощання, — бо ви не вмієте з нею обходитись. Візьміть луки і палиці, відібрані у двох індійців, щоб було чим полювати по дорозі. Ти чуєш, Вагура, чуєш? Я додаю вам ще чотири луки із стрілами.
— А ти думаєш, Яне, що я раніше про це не догадувався? — кумедно наїжачився молодий друг.
— Го, так ти, бестія, хитріший, ніж я думав! — усміхнувся я з удаваною повагою.
Тимчасом варраули стояли тісною громадою і дуже схвильовано гаряче про щось перешіптувалися.
— Що там у них? — запитав я Аріпая.
Аріпай недочув, а з групи варраулів виступив сильний молодий чоловік, наскільки я міг роздивитися в темряві, і рішуче звернувся до мене:
— Білий Ягуаре, мене звуть Мандука і цінять мене за хоробрість. Ти нас врятував од неволі і ганьби. Сюди, до наших друзів, також прийшли іспанці. Вони нападуть на них так, як і на нас. Ми повинні тобі допомогти. Я не хочу вертатися зараз до Каїїви. Я залишусь тут і боротимусь. Дай мені зброю і наказуй, що робити. Я з тобою, Білий Ягуаре!
— І я!.. І я!.. — вигукували інші.
Я був захоплений і, признаюсь, радісно схвильований такою несподіванкою. Глянув на Вагуру:
— Брати їх?
— А чому ж ні? Брати!
— А як бути із зброєю? З луками, стрілами?
— Знайдуться для них.
— Гаразд! — звернувся я до Мандукі. — Я охоче приймаю вашу допомогу. Скільки вас?
Їх було одинадцять. Усі палали бажанням битися з іспанцями і помститися за кривду.
— Я беру вас із собою, — додав я, — але з умовою, що в усьому ви коритиметесь моїм наказам. Аріпай буде їх перекладати…
Зараз же після від'їзду решти варраулів усі ми вирушили в зворотну путь, за винятком одного нашого воїна. Він залишився з молодим рибалкою пильнувати човна з запасами.
Успіх нічного походу був повним, ворог навіть не дізнався, хто його подолав. Це піднесло наш настрій і, коли ми близько опівночі повернулися до наших хатин, очі у кожного палали з радості. Арнак чекав нас і зараз же побачив наше задоволення.
— Ведемо союзників! — хвалився Вагура. — Одинадцять варраулів хочуть воювати!
— Це правда? — звернувся Арнак до мене.
— Правда, — відповів я. — Вони залишилися на узліссі! Займись ними! Хай переночують у якійсь відлюдній хатині. На світанку дай їм зброю — зайві луки, палиці, кілька ножів — і хай чекають дальших наказів!..
Пізніше, коли Вагура розповідав Арнакові про хід нічного походу, хлопець задумався і занепокоєно сказав:
— Ви залишили тих чотирьох, зв'язаних в гущавині? Вони мають там загинути?
— Ти не хвилюйся! — заспокоїв я його. — їх легко знайдуть іспанці, коли повернуться з Серіми на острів…
Крім Арнака, нетерпляче чекала нас ще одна віддана нам людина — Лясана. Вона принесла з своєї хатини теплу страву — варені плоди пальми буріті — і запросила нас їсти, Я щиро пригорнув чарівне створіння до себе.
16
ЧОТИРИ ПОСТРІЛИ НА МАЙДАНІ
Решту ночі, доки було темно, я проспав здоровим міцним сном. Вранці, коли вже зійшло сонце, мені приснилися якісь примари. Вони почали душити і мучити мене, немовби сама передбачлива природа хотіла застерегти, не дозволяючи спати в зрадливому почутті безпеки. Наставав день тяжких рішень і рішучої розправи з ворогом, з жорстоким ворогом, як це показала остання ніч. Чи міг хто-небудь спати спокійно в такий день?
Але збудили мене не примари, а настирливий, схвильований і знайомий голос:
— Білий Ягуаре! Білий Ягуаре!
Я розплющив очі і побачив над собою Аріпая. Вираз його обличчя швидко зігнав сон з моїх повік.
— Аріпай, це ти? — запитав я. — Що трапилося?
— Погано, пане…
Я зрозумів, що справді погано: вчора він ще звертався до мене запросто, вчора я не був для нього паном.
— Та що ж трапилося, друже? Говори!
— Зрада, пане, — зашепотів, — передбачається зрада! Я втік з Серіми…
— Що? — розхвилювався я не на жарт. — Вони вислідили, що ти вчора вночі…
— Ні! Не це, Конесо готує нам зраду!
— Конесо? Хай його грім поб'є! Що ж він зробив?
— Ще нічого, але затіває. Він хоче виказати нас іспанцям!
— Вас? Кого це вас?
— Усіх, хто задумав залишити Серіму разом з вашим родом. Знаєш, після смерті Канахоло…
— А-а, то, мабуть, чаклун суне свого носа?
— Не знаю, пане, цього не знаю! Захисти нас, пане, ми не хочемо йти в іспанську неволю…
— Гаразд, Аріпай, залишайся тут!.. Ти знаєш, скільки
