Оріноко - Аркадій Фідлер

— Будемо їх в'язати?

— Звичайно.

— Їх зв'яжемо, а голови обмотаємо ганчірками, щоб нічого не чули й не бачили. А взагалі, може й не опритомніють при нас, бо ми швидко залишимо острів.

Я відчув, що Вагуру все ще мучить думка про луки. Вони не давали йому спокою, навіть тепер йому кортіло поговорити зі мною про них.

— Ти кажеш, що подолаємо їх палицями? — запитав він хитро, з удаваного байдужістю в голосі.

— Так, за допомогою палиць.

— І більше нічим, тільки палицями?

— Звичайно, палицями!

— Яне! Виходить, тепер ти сам визнаєш, що луки зайві! — сказав він придушеним голосом, повним тріумфу. — Отже, я мав рацію. Даремно їх несли.

Він дуже хотів поставити на своєму.

— Ах ти, задерикуватий когутику! — глузував я з нього. — Уяви собі, ти неправий!

— То луки будуть ще потрібні?

— Дуже потрібні.

— Я цього не розумію.

— Поворуши мозком!..

Ми відчалили од берега. Я з Катаві, його сином і ще з одним воїном був у першому човні. В другому, який плив за нами, розмістилися Вагура й інші. Течія ріки підхопила нас і помчала досить швидко вниз. Невеликі човни, зроблені з кори, ледве вмістили нас восьмеро.

За хвилину перед нами, над водою, замаячили темні контури: то починався острів. Пильнуючи, щоб не в'їхати в канал, ми трималися головного русла річки, а коли минули верх острова, висадились за кілька десятків сажнів нижче. Зупинилися на тому березі острова, який був відкритий в бік ріки. Іспанці, як запевняв Катаві, розмістилися табором на відстані шістдесяти-сімдесяти кроків од нас — тільки перейти через зарості, що росли посеред острова. Кожен з нас добре знав своє завдання. Отже, не зволікаючи, ми почали продиратися крізь гущавину, — вона була рідка, і прохід через неї не становив великих труднощів. Просувалися обережно, без найменшого шелесту. Раптом кущі закінчилися, наче хто відхилив їх рукою, і ми вийшли на край заростей. За якісь п'ятнадцять кроків вище перед нами аж до самого берега каналу сірів пісок.

Іспанський табір я побачив трохи нижче. А в довгому чорному предметі, що лежав на піску, впізнав човен. Другий човен був на воді.

— У тому човні, що на березі, — пошепки сказав мені Катаві, — лежать зв'язані полонені… Ти бачиш вартового, який їх пильнує?

Справді, я немовби побачив постать, що сиділа на краю човна. Сумніву бути не могло — це один з вартових. Він сидів нерухомо. Але де ж другий?

— Ти ж казав, що вартових двоє! — захвилювався я.

— Так, двоє.

— А чому не видно другого?

Катаві запитав сина, але причину відсутності другого вартового ні той, ні другий пояснити не могли.

— А може, він пішов спати?

— А ви переконані, що двоє інших сплять у другому човні?

— Переконані! — відповів син рибалки. — Вони сплять на носі човна, повернутого в наш бік.

— Ти чуєш, Вагура?

— Чую.

Просуваючись у тіні заростей, можна було ще наблизитися до човнів кроків на двадцять. Але потім, щоб підійти до вартового, треба було перебігти піщану смугу, що простягалася між кущами і водою. І саме ці кілька десятків кроків відкритого простору були найнебезпеч-нішими. Щоб зменшити риск і одночасно розвідати, де другий вартовий, я вирішив схитрувати: застосувати відомий з віргінських лісів спосіб, а саме: викликати фальшиву тривогу, використавши для цього велике і мале каміння, якого було тут досить. Навчивши Катаві і його сина, як і коли треба кидати каміння у воду, я почав діяти.

Було так темно, що ми могли підкрастися понад заростями, не заходячи в їх глибину. Ми обережно ступали, щоб пісок не дуже скрипів під нашими ногами. Швидко вийшли до місця навпроти човна з полоненими. Я залишився тут разом з одним воїном. Це був Кокуй — найсильніший у нашому роді воїн. Вагура і три його товариші пішли трохи далі, щоб бути ближче до другого човна.

Катаві не байдикував. Далеко перед нами, посередині каналу, почувся плескіт від каменя, кинутого рибалкою. Постать вартового не ворухнулася. Може, він дрімав, сидячи на борті човна? Другий і третій камінь упали в воду ще з більшим плюскотом. Це звучало так дивно, наче якісь звірі пустували у воді.

Нарешті! Вартовий подав ознаки життя. Підвівся, потягнувся. Таємничі звуки збудили його цікавість. Він уважно вдивлявся в темну поверхню води. Почувши повторний плескіт, вартовий насторожився і тихо покликав:

— Пане Фернандо! Пане Фернандо!

Чоловік, якого ми досі не бачили, бо він лежав на піску під бортом човна, прокинувся.

— Que cosa? Що сталося? — запитав він стривожено.

Це був іспанець, а той, який вартував, — індієць.

Я штовхнув Кокуя в бік і дав зрозуміти, що беру на себе іспанця, а він — того, другого…

Ми вискочили з гущавини, спритно й обережно пробігли кілька кроків по піску. Знову почувся плескіт у каналі. А до того ж навколо тріщали цвіркуни і голосно кумкали жаби. Ми добігли до човна непомічені. Палиці майже одночасно вдарили по двох головах. Вартові впали на землю непритомними, лише іспанець глухо захрипів. Відгук ударів був сигналом для Вагури.

Я підскочив до другого човна, але тут моя допомога була вже зайвою. Друзі впоралися самі. Вартові навіть не прокинулися, так несподівано оглушили їх удари. Ми швидко зв'язали руки всім чотирьом і затягли їх у глиб заростей на середині острова. Крім того, обв'язали іспанцям голови їх власними сорочками. У індійців сорочок не було.

Звільнення варраулів відбулося блискавично. Вони хотіли щось сказати чи вигукнути, але ми суворо наказали їм мовчати. Спільними зусиллями спустили човни на воду, виділивши гребців на обидва човни. На щастя, весел вистачило.

Катаві знав поблизу бухту, яку б і сам чорт не знайшов. Вузький прохід у бухту закривали хащі, так що ми ледве продерлися