Майстер реліквій - Крістофер Баклі

Три години по тому художник сказав:

— Досить.

Вони зняли полотно і допомогли йому піднятися. Потім утрьох схилилися над столом і почали мовчки дивитися. Нарешті Дюрер потер затерплу шию і вимовив:

— Consummation est![33]

Останні слова, що Спаситель сказав на хресті. «Чому б ні?» — подумав Дісмас.

Трохи запізно у цій грі непокоїтись через святотатство.

Саме тоді Дюрер сказав що хоче помитись і випити. І зробити обидві речі ґрунтовно.

38. У «П’яному єпископі»

Їм усім треба було випити, тож вони разом пішли до таверни в південному кварталі міста, подалі від замкового двору. Вона називалась «П'яний єпископ», що вразило Дісмаса зухвалістю: якось надто для Шамбері, столиці паломників. Але там було саме те, чого вони найбільше потребували після годин дивної, похмурої та виснажливої праці — гомін і колотнеча.

Дюрер самовдоволено муркотів від тріумфу свого мімезису[34]. Таке задирання хвоста було знайоме Дісмасу, але сьогодні він дозволив Нарсу потішитися. Бо він сотворив дещо надзвичайне, неймовірне. Всі троє сиділи за кутовим столом і згадували подробиці пережитого дня з приємним відчуттям від добре виконаної роботи.

— Дісмасе! Святий Боже, це ти?

Дісмас підняв очі та закляк.

Icyce — це ж Маркус, якого він бачив у Майнці десь сто років тому! Що він тут робить?

Дісмас піднявся, щоб обійняти старого друга, гарячково вигадуючи причину свого перебування тут.

Маркус поплескав Дісмаса по плечі і обдивився з голови до ніг.

— Виглядаєш, як старий дід. Де твоя тростина?

— Поруч, під рукою, щоб я міг будь-якої миті тріснути тебе нею по лобі.

— Що ти робиш у Шамбері? А, точно, полюєш за кістками. Чи надумав вкрасти Святу Плащаницю?

Дісмас кисло посміхнувся.

— Тебе не обдуриш. Але тихіше, бо всі дізнаються.

— Моє мовчання коштуватиме тобі випивки.

Дісмас повернувся до Магди і Дюрера.

— Це…

Магда була не в рясі, Дюрер одягнений не як граф, але жодних думок у голові Дісмаса не було. Він втомився за цей довгий день. Певно, Магді і Дюреру доведеться вигадати власну брехню.

— Вибач, у мене, як завжди, погано з іменами, — сказав Дісмас Маркусу. — Ми з цією парою тільки-но познайомилися.

Магда і Дюрер витріщилися.

Дісмас повернувся до них:

— Це мій друг Маркус. Ми разом воювали. Дуже давно. Він швейцарець, рейзелауфер, як і я. От. Що ж, це… чудово, так? Був радий знайомству. Ходімо, Маркусе. Не будемо набридати людям своїм патяканням про минувшину. Давай пошукаємо стіл, де ми зможемо досхочу набридати одне одному.

Але Маркус нікуди не збирався, прикипівши поглядом до гарненької Магди.

— Ні, краще сядьмо всі разом. Якщо красуня не проти.

— Ні, — знизала плечима Магда. — Звичайно.

— Чудово. Тож, ви знаєте моє ім'я. А вас як звати?

Він звертався виключно до Магди, повністю ігноруючи Дюрера.

— Гільдеґарда.

— Прекрасне ім'я! Гільдеґарда Бінгенська. Пророчиця дощу.

Дюрер чекав, щоб у нього теж спитали ім'я. Вперше Дісмас поспівчував Нарсу. Хвилину тому він був у нарцисичному раю, тішився вихвалянням свого творчого подвигу. Зараз його понизили до німого спостерігача за спробами задрипаного солдафона затягти Магду в найближче ліжко.

Якби ж Магда вдягла свою рясу… Але монахині не ходять до таверн. Дісмас подумав, що краще вже змусити Маркуса підтримувати бесіду. І все ж таки — що він тут робить?

— Отже, — сказав Дісмас, — останній раз я тебе бачив, коли ти збирався повернутися до Вале і знайти собі гарненьку молочницю з великими… гм… І що ж трапилося?

— Деякий час усе було нормально. Але дуже нудно. Гільдеґардо, скажи мені, звідки ти? Де у світі з'являються такі красуні?

— Дуже мило.

Утрутився Дюрер:

— Дійсно, Швейцарія нудна. Там нічого не трапляється з тих часів, коли Ганнібал перейшов через Альпи зі своїми слонами. До того ж, він і сам не був швейцарцем.

Дісмас упізнав вираз обличчя Маркуса. Він бачив його багато разів. Зазвичай далі слідував блискавичний удар кулаком. Магда теж відчула наближення критичного моменту і поклала руку на плече Дюрера.

— Це мій чоловік. Його звати Генріх.

Маркус не зміг приховати розчарування.

— А, он як… Ну й пощастило тобі, Генріху!

Дюрер уже поклав руку Магді на талію і тріумфально вишкірився.

— Авжеж.

— Генріх маляр, — додала Магда, — він фарбує будинки.

— Невже будинки? — перепитав Маркус.

Це означало: «Чому така гарненька жіночка вийшла за чорнороба?».

— Пийте, пийте, — сказав Дісмас, наповнюючи всім келихи.

— Що ж, Маркусе, бачу, у кантонах не знайшлося гідної дами, щоб тебе утримати. Не здивований. Але чому ти тут, у Шамбері? Тільки не кажи, що ти паломник. Останній раз, коли ми бачились, ти використовував церкву в якості мішені для тренувань із влучності.

— Я прямую до Іспанії.

— До Іспанії? Мені здавалося, що після Чериньоли ти ненавидиш іспанців.

— Ненавиджу, так. Вони смердять рибою та часником. І вони шепеляють, що мені не подобається. Їм не можна довіряти. Вони завжди хрестяться, а тоді намагаються перерізати тобі горлянку. Завжди можна знати наперед, коли іспанець схопиться за ніж, бо він перед цим завжди хреститься. Ні, я їх не люблю. Але вони проклали шлях за море. Напевно, ви чули про новітні відкриття. Золото. Гори золота. Срібло. Смарагди. Рубіни. Перли!

Голос Маркуса навіть затремтів від захвату.

— Вони, кажуть, знайшли місто, повністю зроблене з золота.

— Хм. Це щось скидається на міф.

— Дісмасе! Місто з золота! Ти настільки швейцарець, що це тебе не хвилює?

— О, так, — кивнув Дісмас, з усієї сили вдаючи ентузіазм. — Так, ціле місто, кажеш? Святі небеса!

— Вулиці вимощені золотом. Бруківка з отакенних зливків! Тож я їду в Іспанію, щоб знайти корабель. Насправді я ненавиджу кораблі. В мене морська хвороба. Але чи не варте золоте місто декількох відер блювотиння?

— Уявляю це приємне видовище, — зауважив Дюрер.

— Три або чотири фути такої вулиці — і я багатий. А можливо, й залишуся там. Захищати тубільців від місіонерів.

Маркус хіхікнув.

— Це благородна справа. Можливо, знайду там собі жінку, якусь красиву тубілку. Кажуть, тамтешні жінки…

Він посміхнувся Магді.

— Кажуть, жінки там прегарні. Але, звісно, не такі гарненькі, як деякі присутні тут особи.

— Гарний план, Маркусе, — сказав Дісмас. — Давай за це вип'ємо. Коли ти їдеш із Шамбері? Напевне, скоро, бо на тебе ж чекає золото?

Він проказав це так, ніби оту золоту бруківку, що мала дістатися Маркусу, саме цієї миті корчують смердючі, шепеляві іспанські головорізи. Не гай часу, хлопче!

— Я лишуся тут до п'ятниці. Відбудеться виставлення плащаниці на стіні замка. Було б непогано подивитися на неї, якщо я вже тут. Дісмасе, ти ж експерт з цього мотлоху. Вона