Майстер реліквій - Крістофер Баклі

— Щось термінове?

— Ні, ні…

Тільки зараз Дісмас уторопав: через те, що він стрімголов помчав рятувати Магду, йому навіть у голову не прийшло вигадати якусь причину своєї появи перед спальнею герцога в таку пізню годину.

«Думай!» — наказав він собі.

— Мій господар дуже хвилюється… — почав він. — За його високість.

Караффа витріщився.

— Він прислав мене спитати як здоров'я вашого господаря. Адже ви терміново викликали сестру Гільдеґарду.

— Бажання герцога завжди термінові,— холодно відповів Караффа. — Можливо, у вашій країні це виглядає інакше.

— Ох! — Дісмас вимушено посміхнувся. — Ну, мені б про це не знати! Мій хазяїн гірше турецького султана, якщо йдеться про його бажання, це так. І я вам скажу…

— Передайте графу, що його високості краще. А тепер я кажу вам — добраніч.

Караффа розвернувся йти.

— Га? — нібито здивувався Дісмас. — То він у порядку?

— Як я вже казав.

— Боже милосердний! Ми так хвилювалися через ті події у каплиці…

Караффа повільно повернувся, зробив крок до Дісмаса і нахилився, наблизивши своє обличчя майже впритул до нього.

— Чи це стосується і вас?

— Ну, синьйоре, я там був і все бачив.

— І що ж ви бачили, майстре Руфус?

— Як що: звісно, велику силу Святої Плащаниці.

— Так. Ця реліквія — насправді щось.

— І що? Вдалося?

Караффа насупився.

— Що ви маєте на увазі?

Дісмас прошепотів:

— Зцілився старий розпусник?

Очі Караффи оскляніли від люті.

— Розпусник? Це ви так назвали герцога Урбіно, Лоренцо ді П'єро ді Медічі?

— Ох, — вимовив Дісмас самовдоволено, — зі мною ви можете кинути ці титули. Ми ж свої люди, ви та я, звичайні прихвосні двох аристократів.

На шиї у Караффи вени понадувалися так, наче з-під коміра виповзли гадюки. Але Дісмас не зупинявся:

— То що? Вилікував хлопець свій сифіліс?

— Stronza!

— Stronza? — перепитав Дісмас. — А, так, це ж італійською, здається, «сука»?

Дісмас гепнув по плечі очманілого від люті управителя.

— Та ладно, то пусте. Я впевнений — ваш господар отримав порцію святості, і не маленьку. І це не дивно, бо він ухопив і довго-таки утримував у себе плащаницю. Але, все ж таки трохи огидно. Будемо сподіватися, що її відперуть, га? Але не будьте таким потайливим, скажіть мені: це його зцілило?

Рука Караффи була на рукояті кинджалу. Дісмас приготувався відбити удар. Вони застигли один проти одного.

Раптом Караффа розслабився і посміхнувся. Зараз він дивився на Дісмасові руки. Тільки тоді той усвідомив, що він без рукавичок, і тихо вилаявся.

Наступної миті він промовив:

— Якщо вашому господарю краще, я супроводжу сестру Гільдеґарду до наших апартаментів.

Караффа щез у спальні герцога. За мить двері відчинилися, звідти вийшла Магда.

У повній тиші вони повернулись до себе.

— Щось є? — спитав Дісмас.

— Коли Караффа вийшов поговорити з тобою, я дала герцогу три краплі ладануму. І сказала йому, яка чудодійна плащаниця, і хіба не щастям було б мати її? Він на це нічого не відповів.

— Вони прийшли за нею.

— Як ти знаєш?

— Я провокував Караффу напасти на мене. Не вийшло. А він хотів, і дуже.

— І що це означає?

— Убивство слуги одного з гостей герцога Савойського — нелояльний вчинок. Це може порушити їхні плани. Якщо б вони не мали намірів щодо плащаниці, Караффа б неодмінно наніс би удар кинджалом. Принаймні, розсік би обличчя, щоб навчити мене гарним манерам.

— Дивний спосіб здобування інформації.

— Це все, що мені спало на думку у той момент.

Дісмас показав свої руки без рукавичок.

— Я проколовся, Магда. Він їх побачив.

І раптом лукаво посміхнувся:

— Або, може, він вирішить, що це стигмати, і почне ще більше мене поважати.

37. Звершилось

Вони прокинулися наступного ранку від грюкання дверей і гучної пересварки ландскнехтів.

Дісмас, заспаний, висунувся у передпокій у нічній сорочці. Наткер та Анкс хиталися, тримаючи кожний по оберемку дров, а потім безцеремонно вивалили їх на підлогу, наробивши грюкоту.

— Що це таке?

— Спитай його ясновельможність графа, того клятого Лотара, — кисло проказав Анкс.

Ландскнехти вивалились із кімнати. Незабаром Дісмас почув кроки сходами: знову увійшли Наткер і Анкс, і знову-таки з вантажем дров, з якими вони поводились із такою ж зневагою.

— Весна надворі,— зауважив Дісмас. — Не так уже й холодно. Навіщо стільки дров?

— Спитай його графську милість.

Хлопці дуже спітніли. Обидва витерли обличчя одним рушником на двох, що здалось Дісмасу дивним.

Аж ось зі свого лігва з'явився Дюрер. На ньому вже був його фартух для малювання.

— Ще, — наказав він Наткеру та Анксу. — Принесіть щонайменше по три оберемки. І не забудьте воду. Чотири відра.

У відповідь почулася розлючена лайка, і Дісмасу здалося, що навіть зображення Мадонни на стіні почервоніло.

— Іди і ти, — сказав Дюрер Дісмасу. — Мені потрібні дрова.

Дісмас вийшов слідом за Дюрером на кухню. Дюрер щільно ізолював її, прибивши штори і простирадла на двері.

Дісмас роздивився. Там були миски і горщики, пляшки, прес для фруктів, різноманітні приладдя, включаючи клістир.

Що, в біса, Дюрер збирався з цим робити? — спитав себе Дісмас, хоча й не був упевнений, що насправді хоче про це дізнатись.

Архідияконів мідний чан для купання стояв перед великим дзеркалом, притуленим до стіни. Біля дзеркала був прибитий шкіц плащаниці. Дісмаса вразила його точність.

Посеред кімнати стояв довгий вузький стіл, на ньому лежало придбане у Базелі полотнище. Половина тканини звисала через край і лежала долі, ретельно складена. Кухонна плита палала. На ній парували два великі горщики з окропом, від яких точився знайомий аромат. Мирра.

— Тут буде парко, — сказав Дюрер, — краще роздягнися. Але спочатку піди та скажи Магді, що ми починаємо. І дізнайся, де той лайдак Конрад. Уже дві години минуло. Ландскнехти! Все, що їх цікавить, — це блуд і пияцтво.

Дісмас повернувся до Магди і сказав:

— Він перетворив кухню архідиякона на хтозна-що. Якесь лігво алхіміка!

Знову почулися кроки на сходах і шквал прокльонів. Стогнучи, увійшов Конрад. Він волік дерев'яне цебро, накрите якоюсь вогкою ганчіркою.

— Що це?

— Це для художника, який не переймається тим, щоб самому ходити за власним клятим причандаллям…

Конрад гепнув важезне цебро на підлогу і вигнувся назад, потираючи поперек.

— Я вам не якийсь тягоноша, чорт забирай, — загарчав він.

Дісмас підійшов до цебра, підняв ганчірку — і відсахнувся.

— Господи! Де ти це взяв? На скотобійні?

Конрад витер піт з чола тим же рушником, яким

витиралися інші.

— То художник домовився з цирульником. А той живе за містом, чортзна-де.

Потім він замислено пробуркотів:

— Я на своєму віку пролив багато крові. Але досі ніколи не носив її у цебрі, як клятий молочник…