Майстер реліквій - Крістофер Баклі

Урбіно за боки, щоб відтягти його. Нарешті йому це вдалося. Атмосфера в Святій каплиці цієї миті дуже відрізнялась від тієї, що була спочатку, я вам скажу. Герцог Карл похмуро мовчав. Гадаю, через те, що майже втратив свідомість через надмірне хвилювання. Щодо охоронців та прислужників каплиці… ті взагалі не знали, що їм робити. Але, скажу вам з власного досвіду: охоронці святинь, вони… ви б точно не захотіли мати справу з ними. Вони дають особливі обітниці. Тож вони наставили свої списи, і на якусь мить я вирішив, що вони заколють Лоренцо прямо у Святій каплиці. Архідиякон і єпископи, дуже бліді, нарешті звільнили плащаницю, вибігли з каплиці і зникли. Гадаю, для того, щоб відчистити її від… — Дісмас здригнувся, — від слідів ревного поклоніння герцога Урбіно.

Усі мовчали.

Нарешті Наткер вимовив:

— Якщо вона справжня, сифіліс минеться. Хіба ні?

Дісмас примружився.

— Я не про це думав, Наткере. Ну, певно, так. Можливо, ми ніколи не взнаємо, чи плащаниця справжня. Але навіть якщо він не вилікується, це не означатиме, що вона несправжня. Реліквії дуже перебірливі у справах зцілення. Вони повертають здоров'я тільки тим, кого хочуть зцілити.

— Після цього я не збираюсь її торкатися, — відрубав Конрад. — Навіщо мені його сифіліс. І не переконуй мене, сестричко, що не можна захворіти таким чином.

За годину двері відчинилися. То був Дюрер.

— Оце так показ!

Він жбурнув капелюха на стіл, сів і налив собі великий келих вина.

— Як його милість? — спитав Дісмас.

— Непогано, враховуючи те, що правитель Флоренції витер свою огидну пику його найдорогоціннішим скарбом. Він трохи тремтить. Випив три келихи вина один за одним. Тоді прийшов архідиякон. Його обличчя було кольору роздушеної полуниці. Але він повідомив герцога, що вичистив усі плями, що залишив вельможний гість. Коли герцог Карл це почув, то навіть пустив сльозу. Він просто янгол, цей Карл, — додав Дюрер. — Лоренцо спаплюжив його плащаницю прямо перед виставленням для тисяч паломників. Будь-хто інший на його місці кидав би громами, проклинав і рубав голови. Натомість, він залишився спокійним. Випив четвертий келих вина. Тоді сказав: «Бідолаха!» Я перепитав: «Бідолаха?». А Карл на те: «Він перебуває у відчаї». І розповів, що це не перший випадок, коли гості дуже розчулюються, дивлячись на святиню. Але ще ніколи вони не використовували її у якості носової хустки чи рушника. Він сказав, цитую: «Його дуже шкода». Ви уявляєте? Я б на його місці, якби це була моя плащаниця, зібрав би армію і пішов війною на Флоренцію.

Дюрер осушив свій келих.

Дісмас зауважив:

— У нього немає великої армії. Але він справжній милосердний християнин.

Всім захотілося просто посидіти у тиші.

Дісмас відчував себе розгубленим.

— Як можна красти в такої людини? — нарешті спитав він.

— Згоден, — швидко відреагував Конрад. — Вкрадемо скриню, а ряднину залишимо.

— Конраде, я не це маю на увазі.

— То й що? Він замовить нову скриню, — вів далі Конрад, — і отримає щоденні служби за власну душу на віки вічні.

Решта ландскнехтів погодились із такою чудовою пропозицією.

Раптом Дісмас відчув слабкість, у голові запаморочилося, немов у ній почався ураган. Він встав і пішов, тримаючись за голову.

— Дісмасе, тобі погано? — спитала Магда.

Він нічого не чув, поки дивився на Дюрера. Бачив тільки, як рухаються його вуста, але не чув ані слова. Проте чув дещо інше. Він не міг зрозуміти звідки, але хтось звертався до нього. Він заплющив очі. Раптом перед ним з'явився чоловік у плащаниці. З дрібними римськими монетами на очах і довгим носом, по чолу цибеніла кров з ран від тернових колючок.

— Що з ним?

— Дісмасе!

Магда схопилася.

— Дісмасе!

Вона обхопила долонями його голову.

— Дісмасе!

«Сьогодні ти будеш зі мною в раю».

— Дісмасе!

Дісмас розплющив очі. Всі дивилися на нього якось дивно.

— У чому справа? — спитав він.

— Дай йому ковтнути вина!

Дісмас оглянув кімнату.

— Чого витріщились?

Дюрер сказав:

— Ти був точнісінько такий, як Урбіно перед тим, як він загорнувся у плащаницю.

— Я в порядку. Про що ми розмовляли?

— Я збирався сказати, що я дуже розумний, — сказав Дюрер.

— Ти це постійно кажеш.

— Я придумав, як це зробити.

— Зробити що?

— Плащаницю, дурню. А ти думав що? Гентський вівтар?

Раптом Дісмас відчув страшенну слабкість. Він почувався таким стомленим, як ніколи. Чому це він лежить на підлозі? Всі стоять довкола і перелякано дивляться на нього. Дивна річ…

— Що відбувається? — хрипко спитав він.

Магда схилилася над ним і торкнулася його лоба.

— У тебе жар.

— Господи, сифіліс! — охнув Анкс. — Усі назад!

— Анксе, — суворо промовила Магда, — не мели дурниць. У нього немає ніякого сифілісу.

Вона піднесла Дісмасу води. Він випив її одним ковтком.

Продовжуючи лежати на підлозі, він сказав, звертаючись до Дюрера:

— То ти точно знаєш, як зробити плащаницю?

— Так.

— Це добре. Залишилось придумати, як її підмінити.

— Зажди, хвилину тому ти казав, що ми не можемо красти у такого янгола, як герцог Карл.

— Ні, — твердо сказав Дісмас. — Ні, це правильно, що ми її вкрадемо. Це ж ясно як божий день.

— Не розумію.

— Плащаниця хоче, щоб її «перевели».

Усі знову витріщились на Дісмаса.

— Вона говорила зі мною.

Дюрер прошепотів Магді:

— Йому треба як слід відпочити…

— Нарсе, — сказав Дісмас, — не треба поводитися зі мною, як з божевільним. Плащаниця хоче, щоб її «перевели». Я це тобі авторитетно кажу.

Усі подивилися один на одного.

— Щоб уберегти її від герцога Урбіно, — пояснив Дісмас.

— Н-ну, — невпевнено почав Дюрер. — Якби я був Ісусом, я б теж не хотів, щоб хворий італійський герцог використовував мою плащаницю в якості носової хустки. Хоча…

— Ми «переведемо» плащаницю, — сказав Дісмас. — А тоді повернемо її герцогу Карлу Доброму.

— О, ні! Ні, ні. Який тоді у цьому сенс? — сказав Конрад. — Ризикувати життям під час викрадання тільки для того, щоб повернути її назад?

— Хіба це не чудово? — спитав Дісмас. — Хіба часто ти становишся свідком Божого промислу?

Раптом навалився морок — Дісмас знепритомнів.

Він чув голоси. Жіночі й чоловічі. Поблизу. І відчував щось приємне та прохолодне на своєму лобі. Він хотів розплющити очі, але це вимагало надто великих зусиль. Тож він лишився зі заплющеними очима і слухав голоси.

— Таке траплялося раніше? — спитав жіночий голос.

— Ніколи, — відповів чоловічий.

— Про це мені казав Парацельс. Він був хірургом в армії. Спочатку мозок не може усвідомити те, що трапилось. Реакція наступає пізніше. Іноді вона проявляється дуже дивним чином.

— Чути, як з тобою розмовляє плащаниця, це, звісно, дивно.

— Не дивніше, ніж провисіти на гаках, зачеплених за вуха, руки і ноги, цілий