Дума про Хведьків Рубіж - Володимир Худенко

— Отямся, Максиме, твою матір, не лізь!

Чиїсь руки хапають Максима за сорочку і стягують з коня, трясуть за плечі.

— Отямся ж!

Раптом марево зникає.

Максим бачить навкруги рої упиряк. А на землі, поряд валяються їхні порубані тіла і розлита дуже схожа на кров мертва вода. Максим дивиться на свої руки й бачить, що вони по лікті заляпані в ній, неживій. І леза шабель, і сорочка.

— Чорт забирай, Максиме, ти що оце чиниш?! — Степан тягне отамана у схованку до кущів. — Куди ти прешся оце?!

— Мерці… — шепотів Максим. — Мерці…

— Та певне ж, мерці. Тобі краще знати.

Потягло паленим.

— Дим… — прошепотів Максим.

— Де дим? — принюхався Степан, поводив очима скрізь. — Де горить?

— Всередині, — отвічав характерник, мабуть, маючи на увазі палаюче село. — У суті… — зачимсь додав.

— Ху-у-у-х! — зітхнув Степан і озирнувся на схід, де над Диким Полем плив дим.

Х

Жайвори обступають Галю. Утворюють круг неї кільце. Галя закочує рукави і зображує пальцями упирську фігуру ОсінЬ, тоді ЯмУ, ХресТ, закриває очі.

— Зрій мій лик, смертний.

Я князь.

І вір у свого князя.

Розтирає один об один кінчики пальців.

— Має мудрість твій апостол.

Вір свому апостолу.

Навкруги піднімається вітер. Сильнішає й сильнішає. Зблискують далекі блискавиці.

— І увіруй у свого Господа.

Максим зі Степаном, які саме мчали через хащі до церкви, аж попадали на землю од сили і висоти звуку, що оце зчинився. Наче запищало у вухах, але так дуженько, що ой леле!

— Степане, вставай! Вставай! — бурмоче чумний од того писку Максим і тормошить товариша. — Бігом до церкви! Вони там її не взріють, але це до певного часу. Треба їй допомогти!

Підбігли, ледве дихаючи. Упирі стояли, тримаючись за руки, обличчями назовні кола. Галя — в центрі. Смертних не пускають.

— Нехай! Нехай, Степане! — бубонить Максим — Бережуть. Бережуть її. То добре… Галю! — кричить через юрбу. — Галю! Летять! Тут вони вже, мила! Спиняй!

ХІ

Кіннота Симеона Пожарського в місячних сутінках усюди натикалась на перепони й пастки. Сам князь уже спохватився, та було пізно. Почалась панічна втеча до греблі.

Коні, чуючи сморід мертвяків, що пали з самих небес, казились, скидали з себе вершників, кидались у річку і топились у багнистих плавунах.

Козаки й кровопивці з боку Соснівки чавили московітів, як комах — коло греблі почалась жорстока різанина та розстріл упритул. На крики про допомогу ніхто не зважав.

— Хведько! Заходь із хлопцями з правого боку до греблі, та хутчіш, бо упирі скоро нас лишать — світає он уже! Треба діждатися ляхів!

— Слухаюсь!

Хведько в упирів не вірив. Він узагалі, як відомо, в усяку нечисть не вірив, а на тих із мечами думав — ляхи. Так узагалі багато хто з козаків міркував — якісь польські лицарі, не більше. Та й чи розбереш щось у такій колотнечі — б’ються за нас, то значить, свої.

У таких міркуваннях Хведько й не помітив, як якийсь московіт підлетів до нього впритул і заніс із розгону шаблю.

— Ух вйо!

Хвіть!

Голова московіта полетіла з пліч ген-ген в очерет.

Хведько побачив перед собою високого парубка з вусами, в чорній сорочині, із довгим мечем у руках. Кивнув йому, мовляв, дякую.

Парубок того руху не помітив — дивився саме на свій заляпаний кров’ю меч. Тоді підніс клинок до рота і злизав кров, наче куштуючи. Ствердно і задоволено кивнув головою, вгледів затим козака — відсалютував йому жестом, мовляв, будь ласка.

Козак не дивився вже, що там він вимахував — вирячив приголомшено очі й аж затим помітив, що парубок-бо висить у повітрі аршинів на півтора од землі.

— Та хай тобі грець! Згинь, нечиста сило! Згинь! — Хведько хрестився що є сили.

— Ну-ну, — з пересторогою похитав пальцем парубок. — Ха-ха! — розсміявся і наче крізь землю провалився.

— Хух, — зітхнув Хведько. — Оце слухай після такого небилиці того бовдура Шевчика.

З боку Підлипного почалась атака козаків і поляків.

ХІІ

Легіон кинувся на село під вербами, як оскаженіла комашня на шматок м’яса, як рій бджіл на кривдника цариці, як зграя вовків на живу плоть і як перший весняний дощ.

Легіон линув над Торговицею, легіон падав у її воду, обривав віття прибережних верб і жердини криниць-журавлів, лопаті вітряків і гнізда лелек, легіон бився об дзвіницю церкви Чудотворця Миколи.

Легіон їв.

Стомлені й замучені вояки Захарчука били ваготою тіл литі стіни хат, витаскували з-під уламків тіла, рвали на шмаття, одціжували кров з розірваної плоті в свої горлянки, злизували пролиту її з землі разом із шматками ґрунту.

Жах! Жах!

Легіон їв.

Як кажани, велетенські зграї кажанів у небі, і нікуди сховатись.

І нікуди бігти.

Легіон їв.

* * *

— Галю! Роби шось! Вони вже тут! Спиняй їх, серце моє!

— …а….а…

Галя в запамороченні, вона здригається короткими поштовхами й наче ось-ось втратить свідомість. Вона марить:

«— Так не повинно — не повинно бути! Так неправильно! Але чому?! Ти чуєш? Ти чуєш мене, Мирославо?..

І вийшов Господь на Суд.

— …а…а…а…к…а…

— Хто?

— Це я, впусти.

— Виростеш велика, і будеш жити щасливо-щасливо, не так, як ми з мамою. Ой доню, доню…Спи, донечко.

                                    Люлі-люлі-люлі…

— Ти маєш сказати «заходь»…

— Що, серденько?

— Я вагітна…

І вийшов Господь на Суд.

— …а…а…к…к…а…р…

— За що ти так, синку?

— Зараз, донечко, зараз ми виберемось…

— Не робіть, не робіть, вуйно!!!

— Життя — це не завжди благо…

І вийшов Господь на Суд.

— Замовчи!

— Вовкун же!

— Уб’ю!

                                   Та й сіли на люлі…

— Уб’ю!

І вийшов Господь на Суд.

— …к…а…р…

— Я не дотягну до Путивля… до Путивля.

— Скоро вже, серце.

— Прости, Дарко, не вгледів, не спас…

І вийшов Господь на Суд.

— Віра потрібна смертним.

— А що там, доню?

— Там Господь і Рай.

— А ти?

— Мені туди не можна.

— Уб’ю!

— Ти принц, а я принцеса.

І вийшов Господь на Суд.

— Назад!

— Прости, Дарко, не вгледів, не спас.

— Воно ж упир! УПИР!

— Га-а-а-лин-ко!

І вийшов Господь на Суд»

— К-а-а-р-А!

Галя випросталась і звела руку вгору, долонею на летючі тіні. Вони призупинили лет.

— І вийшов Господь на Суд