Дума про Хведьків Рубіж - Володимир Худенко

— Ніколи. Чуєш, Максиме, ніколи я не зречусь тебе, коханий. Нехай чим би це мені не загрожувало. Під страхом смерті і мук я не зречусь тебе ніколи. Ти теж моє життя. Я тебе кохаю.

Вони міцно обняли один одного, як у тому садочку в день весілля. Обнялись і плакали.

— Тоді пора, Галю, пора, серденько.

Максим дістав із-за пояса татарського ножа, закотив рукав.

Удар по венах. Линула кров.

— Пий, — подав Галі зап’ястя.

Вона доторкнулась до рани міцним поцілунком. Кілька хвилин. Усього кілька хвилин.

Сонце ось-ось сховається.

Жінка відпустила руку.

Губи, обличчя, сорочка — усе в свіжій крові. Відійшла, присіла навпочіпки, обхопила голову руками.

— Чого так болить під очима?

— То ріжуться ікла…

ІV

Грозовий фронт накрив Конотоп. Дощ, блискавиці й шквальний вітер. Холодно, як у могилі. Зв’язкові козаки то прибувають, то відбувають від сотенної канцелярії. Скрізь шум, ґвалт, іржання коней і ляскіт зброї.

Якийсь приземкуватий козак пробирався щосили через юрбу сторожі, все гукав, просився до полковника цієї ж хвилини. Сторожа його не пускала, але він увірвався всередину, кричав іще на вході: «Пустіть! Пустіть! Ви ж не бачили, що там! Святі угодники, ой, що там!»

— Що тобі, хлопче? — гукнув полковник Гуляницький, скочивши з-за столу. — Я зайнятий, не бачиш?

— Пане полковнику, та ой леле, що робиться!

— Де?

— На майдані, там тих чужих набрело, там їх, ох-хо-хо, там їх сотні.

— Та ти чи чумний, які сотні в дідька?

— Ось вам хрест святий! Клянуся, пане сотник! Там військо! У них зброя, там…

— Що, кажи вже!

— О-о!..

Але козак уже нічого не зміг сказати. Очі широко розплющені, рот роззявлений, аж наче волосся стало дибом

— Коня мені давайте! На майдан швидко! — гримнув Гуляницький.

* * *

Ви ще не бачили страху. Оце він, справжній страх, тут, у містечку Конотопі, на майдані.

Сотні постатей у чорних вишитих сорочках, дехто в накидках із каптурами, у всіх довгі масивні мечі за спинами, страшенно бліді обличчя. Усі вони навіть не поворухнуться. Усі вони стоять і навіть не відводять очей від щойно збудованого помосту під двома чорними стягами.

Хвилина очікування — і ось на помості з’являється низенький чоловік. Повертається обличчям до чіткої шеренги постатей. До своїх полків. І сотні вуст викрикують: «КарА, ГосударЬ!!!»

І сотні рук здіймаються в бік обрію.

Чоловік мовчить і дивиться на шеренги. Хвильку чи дві. Тоді починає свою небагатослівну промову:

— Брати і сестри! Віками нещасна комашня, що називає себе людьми, ганьбила і нищила наш рід, плювала і глузувала з нас. Знищувала наш світ.

— Убити, наш ГосударЬ!

— Але надходить кінець, брати і сестри, близький тому кінець, і ми тепер уже нові. Давайте тепер ми заллємо кров’ю їхні ріки. Давайте тепер, брати і сестри, заповнимо трупами їхніми землю. Підімте, брати і сестри, їсти дітей їхніх!

— Смерть, мій Государю! ТО Є СмертЬ!

— Скоро впадуть вони од страху свого перед нашим могутнім родом.

— Страх, мій Государю! ТО Є СтраХ! ТО Є КарА, мій Государю!

— Падуть, брати і сестри, міста їхні, держави їхні, народи і віри.

— ТьмА, Государю! ТО Є ТьмА наша!

— І будемо ми, брати і сестри, як тіні у нічному небі.

— ТінЬ!

— Ідіть, захлинайтесь їхньою кров’ю!

— КарА! НаШ ГосударЬ!

Ви ще не бачили страху. Сотні мерців у небі над Конотопом. Сотні тіней у чорному, як смерть, небі. Легіон Захарчука линув на південь.

V

Стримуючи радощі з того, що вирвався з-під опіки нерозважливого Пожарського, добірний загін Івана Безпалого мчав до села Підлипне в урочище Таборище у ставку Трубецького. Саме ця сотня козаків випадково стала свідками розвороту двох частин легіону Ксені в небі над Соснівкою, що саме прямували в район розташування російських військ.

Сам Безпалий протер очі, бо не йняв їм віри — коло двох сотень постатей на великій висоті стрімко рвонули на Соснівку.

— Ну точно на нещастя ознаменування, — кинув один із козаків.

— А мо й на щастя, — байдуже промовив наказний. — Поїхали. Нікому про се видіння не доповідати.

VІ

Максим зібрав людей — жителів села, тих, хто ще залишився. Обабіч юрби селян стояло все його воїнство, щойно прикликане Степаном з того світу. Старі й молоді козаки в поношених жупанах та шароварах, зі слідами давніх битв на обличчях і руках — опіки, кіптява, порізи, синці, шрами, рубці від куль і шабель. У деяких були добре видні смертельні рани — наскрізні дірки у тілі чи перерізані горла.

— Слухайте, шановні! — Максим повів річ. — Вчорашня різня — ше не кінець. Це тільки початок. Сюди дещо наближається. Воно має на меті знищити село. Та у нас все ж є деякі сили. Ми будемо оборонятися. Але мушу вас усіх попередити: я не знаю, чи нам вдасться відбити напад.

— То треба тікати, — загомонів натовп. — Треба кидати село. Тікаймо до москалів чи будь-куди! Нащо ж чекати смерті?

— Думайте, про шо мовите, шановні. Ви навіть не уявляєте розмірів того лиха.

— То тим більше треба тікати! — дід Мокій із юрби, колишній Галин господар. — Хто вистоїть проти подібної навали?

— Вам нікуди тікати! Пішки чи на конях ви проїдете декілька верстов, хай так. Легіонери покриють цю відстань летом менше ніж за хвилину. Вони передавлять вас, як комашню! Отже так, шановні: я нікого не тримаю, але тікати — це смерть.

Максим підійшов до козаків.

— Ну шо, товариство-добродійство, до бою готові?

— Так, отамане! Готові як ніколи!

— Ти зі мною, Степане?

— Та я завжди з тобою, отамане.

Побратими обнялись і поплескали один одного по плечах.

— Ну добре, тоді збираймося.

До гурту підійшла якась бабуся згорблена, старенька-старенька. Кинулась через юрбу до молодого хлопця з раною наче від шаблі на шиї. Козаки зупинили…

— Остапе! Остапе! Це ж ти, коханий мій наречений, Остапе! — бабуся обливалася слізьми — стільки років пройшло, любий! А наче вчора вінчались ми у церкві Пилипівській! А ти ж і поїхав! Поїхав на свою Січ роз трикляту, відразу ж після цього поїхав і не повернувся! Не повернувся, Остапе! А я ж тебе чекала усе життя! Усе життя, любий! Скільки я сліз гірких