Дума про Хведьків Рубіж - Володимир Худенко

Шевчик торохнув з усієї сили москаля по довбешці колодкою. Той покотився додолу без свідомості.

— Дівчино! Дівчино! Жива чи ні?

Шевчик нахилився над упиркою. Тормошить її. Ні. Рана дуже глибока — смертельна.

— Я його заколю!

Козак хапає меч з дівочих рук, біжить за москалем. Той уже отямився. Став поволі підводитись.

— На тобі за дівчину! Ого!

Меч виявився таким важким, що Шевчик його не спромігся навіть підняти для удару. Тоді зметикував дещо.

— Ну нічого — каже, і поклав лезо на плече. Трохи посунув, тоді намагався крутнутись на одні нозі, щоб з такого положення нанести удар. Де там! Не втримався і впав. Мало що вдарився, так ще й рукоять меча дуженько гехнула по голові.

Москаль тим часом дав дьору.

— У-у! — стогнав Шевчик на землі. — Ну певне що не з тої ноги встав. Не щастить мені сьогодні!

— Ви дуже благородні, — пролунав веселий гунявий голосок над Шевчиком.

Той глянув угору. Бачить — то та сама дівчинка з перерізаним горлом, тільки рани тії вже нема зовсім, не залишилось і шраму.

— Ти жива? — здивовано вимовив козак.

— А ти хтів, щоб я вмерла? Ха-ха!

— Та ні, ти що! Я навпаки…

— Мене Марічкою кличуть.

— А мене Шевчиком.

— Смішне ім’я.

— Та то прізвисько. А! Яка різниця!

— Ну вставай уже, — дівчинці було вельми весело. Вона подала козакові руку, той схопився за холодні, як лід, пальці, встав, та ще поганенько стояв на ногах.

— Чого тебе водить?

— Та мечем твоїм дуженько вдарило… Важкі вони у вас.

— Справді? Не помічала.

На цих словах юнка одним легеньким порухом жбурнула меч собі за спину. Іншою рукою вона тримала ледве стоячого Шевчика.

— Скажи… — козак підозріло глянув на дівчину. — А ти справді упир?

Та всміхнулась:

— Не віриш? — і постукала пальчиком собі по горлу.

* * *

Дід Мокій і баба Горпина перебираються через болото. Одна підвода втопилась. Ще одна ледве тягнеться через драговиння.

— А я тобі казав, стара, менше скринь тягни! Казав чи не казав? А вона все: знадобиться їй, знадобиться… От що за народ оці баби!

— Та що ж…

— Мовчи мені ото! А ще той вишпендик повчає мене: не втечете мовби, не втечете… Та ти ще козацької каші не куштував, вояка теж мені!

Старий зупинився і закричав у бік села, що поволі віддалялося:

— Щоб я залишив усе нажите оцими руками?!! Оцими мозолями?! Оцим потом?! Кому? Мародерам? Не вчи мене, недоросток! Доживеш до моїх літ та заробиш хоч частинку мого статку — тоді будеш розбалакувати, шмаркач!

Дідовій лютості не було меж. Це загалом і зрозуміло, якщо зважити на те, що старий залишив у селі величеньку частину майна — клуні, млин, сіножаті і ще багато чого. А вину в цьому покладав на Максима. Кого ж йому ще звинувачувати, як більш нікого? Власне, дід Мокій належав до тих осіб, які вважали своє господарство ніби частинкою себе. Вагомою частинкою. Уявіть же тепер стан чоловіка, який лишив за спиною у селі під вербами частинку своєї істоти, частинку власного «я». Сумно? Так, вельми сумно.

— Праця всього життя… — старий глянув на захід у бік млинів, сіножатей і маленької мутної річечки, обліпленої хатами. Місячна літня ніч, суцільна тиша. Видно хутірці над Роменкою, садочки, могили в степу, млини — чисто тобі українська ніч по Гоголю.

Молочний Шлях розлився по небу і відбивався в брудних калюжах торф’янистого ґрунту під ногами. Стояв низенький туман. Дід востаннє звів погляд на старий-старий млин на пагорбі. Уявіть собі цей простір! Аби я був художником, то обов’язково це б намалював. Ось він, млин край села — широкий-широкий степ, закутаний сірим туманом, лани, побілені хатки, садочки під місячним сяйвом. Дід пустив сльозу.

— Бувай, домівко, не згадуй лихом…

Раптом — ледве чутний шум, наче крила велетенського птаха скребуть об вітер. Дід знову повернувся у бік млина.

— Матір Божа!

Над степом, хуторами і могилами — сотні людських постатей у небі. Чорні на фоні місяця. Постаті рухаються з величезною швидкістю, як сарана, застеляючи собою все небо.

— Жінко! Жінко! — дід поволі відступає до підводи. — Жінко!

Тиша.

Дід обертається — навпроти нього на шляху дівчина. Молода, вродлива, з довгим розпущеним волоссям, великими очима й темними бровами, тільки без рум’янцю на щоках. Обличчя — хворобливо бліде. Станом струнка, худорлява. У накидці з чорного сукна, на плечах теліпається такий же чорний каптур.

«Боже! — подумав дід. — Яка жахаюча краса!!!»

Поволі став відступати назад.

— Здрастуйте, дідуню, — весело мовила дівчина, але непевним здався діду той голос і та веселість.

Звичайний м’який дівочий голосок, та тільки наче не звідси.

«Наче з домовини», — мелькнула думка.

Швидше й швидше позадкував до підводи. Дівчина дивиться на нього пильно, не відводячи погляду прекрасних очей і не кліпаючи. Її довгі вії непорушні. Дід перечіпляється через якийсь дрюк, падає.

Незнайомка сміється.

Весело-весело, закинувши голову назад.

І з-під вуст зблискують довгі білосніжні ікла…

ІХ

Ідуть полки з Максимових снів.

Ось вони, так близько, наближаються під сяйвом місячної ночі. Вже горять крайні хати і вулиці села.

Вже чути крики.

Але Максим не тікає, не прокидається в холодному поту серед ночі, його не будять треті півні. Він вийшов лицем до своїх кошмарів.

Полки застеляли обрій.

Прапори і короговки здіймались у небо, і козак не знав, денне чи нічне небо, на цьому чи на тому світі, і чи було оте провалля неба над головою (наяву чи вві сні), бо ішли полки і застеляли весь яв і весь світ.

Каліки, мерці, побиті та скривавлені — маршем! Маршем! Маршем!

Заціпенілий Максим зріє у поле, де вони йдуть. Хвильку чи дві.

Зріє, як вони вилазять із землі, рухаються, обростають плоттю, беруть до рук прапори. Як встають зі степів і просто виходять із пітьми. Як не закінчуються їхні ряди, бо люди продовжують умирати, тоді, зараз, завжди.

І не буде тим рядам кінця.

Ніколи не буде.

— Ну все…все, — шепочуть вуста. — Це край…Чуєте?! — кричать до полків. — Я йду до вас!

Шайтан ніс Максима, як оскаженілий буревій, туди, в шеренги мерців через передній край, увірвався в ланку і топтав, чавив надійно підкованими копитами плоть мерців. А Максим лупив з усіх пістолів і мушкетів, тоді вихопив шаблі і давай! Давай! Давай! Давай!

— Давай! Давай! Давай! — кричав Шайтану.