Дума про Хведьків Рубіж - Володимир Худенко

Степан одводить бабусю.

— Не він то, мамо, не він. Здалося вам.

— То ж ти, Остапе-е-е! — голосно ридає, впавши на коліна, згорблена старенька бабуся.

Ось уже нема на майдані нікого, порозходились геть усі.

І тільки чути скрізь по околиці голосне ридання старої жінки…

* * *

Галина Топеш стояла, обіпершись об стіну храму, і дивилась на красиву місячну ніч.

Гарно як!

«От, Галю, виростеш велика, і будеш жити щасливо-щасливо, не так, як ми з мамою. Ох Галю, Галю — сонечко моє. Спи, доню, спи…

                          Люлі, люлі, люлі,

                           Налетіли гулі

                           Та й сіли на люлі…»

То тато так казав колись…

«Дивись, таточку, на мене зараз. Чи бачиш ти мене з неба?..»

Тоді була така сама тиха місячна ніч. І здавалося Галі, що нема в світі нічого, крім лагідних татових рук, далекого шурхотіння верб понад ставом і легких поривів вітру, що похитують стару зашморгану фіранку такої ж зашморганої курної хати.

Тихо-тихо.

Плюскіт хіба почуєш коли-не-коли. То сом у каламутній річечці грає. Галя з дитинства боялась сомів. Кажуть, вони малечу їдять — бр-р-р!

Тихо-тихо.

До жінки неквапом підбрів Максим.

— Ну як ти, серце?

— Нічого, тримаюсь. Усе так дивно. Відчуваю, що змінююсь.

— І як воно?

— Я наче зникаю. Перестаю існувати.

Десь далеко відлунювали громовиці. Повітря було ще теплим, хоча вже відсиріло та посвіжіло, а вітерець потихеньку сильнішав. Доки подружжя стояло мовчки якийсь час, із заходу над обрієм уже виразно замиготіло — підіймалась горобина ніч.

— Твої мерці вже пооживали. Вони повністю тобі підвладні. Будуть хоч якимось захистом. Зараз їх приведе Степан. Ти не бійся тільки…

— Я? Ха-ха! Боятися? Ха-ха-ха! — розсміялась Галина, а тоді раптом злісно оскалилась і зблиснула очима. — Подивись на мене, Максиме. Хіба схоже, щоб я боялась?

Максим опустив погляд.

— Вибач.

— Нічого, любий, нічого. Просто це важко. Дуже важко — отак, поволі, вмирати, не перестаючи при цьому думати, рухатись, відчувати. Повір, просто вмерти набагато легше.

— Я вірю, вірю, серце.

Із-за хащ мелькнула Степанова постать, а тоді відразу декілька десятків тіней у наскоро зшитих сільськими майстринями чорних накидках. Стали наближатися.

— Я піду, серце, — важко промовив Максим. — Тут коло церкви з ними ти поки шо у безпеці. Я ше прийду пізніш. Треба хоч сяк-так розставити оборону. У селі ше ж багацько людей залишилось. Не можна допустити, шоб усі вони пішли на поживу легіону. Та і взагалі, не можна… Ота бійня важлива для Топеша. Я думаю, він далі піде на схід. А зараз отам під Конотопом підсилить легіони до того, шо затим зможе знищити війська Виговського, тим самим ше підсилить. Це може бути тоді вже чотири-п’ять легіонів. Він піде на схід, може, спочатку з Виговським, потім розіб’є його, далі царя, може, зайде в Москву, а там… Незліченна кількість живих людей по незміримих просторах Московії, невичерпні резерви. Мабуть, звідти він вдарить по Європі. Тим більше вся Азія, перські, татарські, турецькі землі, аж до хиновських — вони ж рясно засіяні древніми похованнями легіонерів, витязів, шляхти, підручних. Усе може вирішитися сьогодні. Якшо Топеша не спинити, він підсилиться настільки, шо вже буде запізно. Отак, серце.

— Я все розумію, Максиме.

— А якшо він ше й отримає меч, це буде край.

— Отамане! — то Степан.

— Шо?

— Худоба по селу казиться. Певне, вже летять.

— Так. Усе. Ходімо, Степане. Стрічать.

VІІ

Виговський прибув до ставки Ксені зразу після сутінок. Перед його ясні очі постала не вельми струнка картинка: легіонери поспіхом шикувались і на цей час відправленими були, може, коло двох сотень вурдалаків. Одні знімати москальські дозори перед табором Пожарського, другі — на допомогу підлипенським козакам красти кінний резерв.

— Як у вас справи, Ксеню? — сухо промовив гетьман. Його не вельми вражала обстановка.

— Бойовий дух слабкий, пане гетьмане.

Ксеня сиділа під старою осикою, так, як і в ставці Виговського, задумливо вирячивши оченята.

— Ой, люблю я це відчуття — бр-р! — дівчина струснулась, наче в лад дрижанню осикового листя. — Мурашки по шкірі! Знаєте, чого вони дрижать?

— Не вельми.

— Іуда почепився, отам, — дівчина кивнула на високу-високу гілку, довгу таку. — Дуженько він трусонув бідне деревце, і язика висолопив, смішно так, — трохи помовчала.

— Коли то було, — гетьман і собі про щось міркував.

— Та не скажіть, не так і давно, листочки он і досі од того удару тремтять. Бачите, особливо на тій гілці.

— Ну не на Україні ж він повісився, не на цьому ж дереві, — Виговський іронічно усміхнувся.

— Як не на цьому? — Ксеня дуже здивувалась. — Та он же він висить!

Гетьман звів очі. Чого? Чого він це зробив? Краще б не робив, бо ледь не згинув од побаченого. На гілці теліпався вже трохи перегнилий труп якогось невисокого чоловіка. Над ним зараз, серед ночі, роїлася купа мух, і ще на гілках дві ворони всілися.

— Карр! Карр! — кричали ті ворони. — Карр! КаррА!

— О Господи! — гетьман відступив назад.

Ксеня розсміялась. Та ні, не розсміялась — розійшлась голосним скаженим дівочо-сатанинським реготом на всю околицю. Впала набік, ухопилась за тоненьку талію, згорнулась клубочком, била долонею по землі та реготала — наче збожеволіла.

— Цур тобі, пек! — гетьман хрестився і плював через ліве плече. — Злигала мене лиха доля з цими упирями — ой, прости мене, Господи!

— Та Господь тут ні до чого, — Ксеня відходила потроху. — Хі-хі! Ой матінко! Господь тут ні до чого, гетьмане.

Вона встала, обтрусила з себе сміття й кивнула свиті: йдемте до легіонів.

— Та пора вже, — гетьман полегшено зітхнув. Марево давно зникло, та Виговського не полишало відчуття, наче тіло досі там, на гілці, та і взагалі Івана Остаповича дуже лякали оці філософські просторікування недолюдків-вурдалаків.

— Що ви говорили про бойовий дух?

— Те, що рушники на руки ми їм пов’язали, короговки й стяги наші з вами спільні подавали, а толку мало.

— Поясніть їм, що москалі…

Ксеня спинила гетьмана, глянула йому прямо в очі.

— Їм ваші москалі до дідька. Хоча ми й самі, так би мовити…Ха-ха! — дівчина знову розсміялась. Вгамувала себе. — Крові вони хочуть! Розкажіть їм, що на сході повно живої дармової кровиці, котра безглуздо бовтається в прогнилих і прокурених, проспиртованих тілах. Розкажіть, що, чим далі на