Дума про Хведьків Рубіж - Володимир Худенко
Ксеня здійняла руку на легіон.
— КарА!!! — пролунало громовим голосом звідусіль.
— Ну, я вже надивився, — Виговський вирішив іти, та тільки йому дуже кортіло поставити Ксені одне питання. — Ксеню!
— Що, пане?
— Звідки ви знаєте про Іуду Іскаріота?
— Як звідки? — дівчина здивувалась, наче гетьман спитав про щось очевидне. — Я з нього пила, — Ксеня витягла до Виговського свої скривавлені долоні. — Понюхайте, яка у нього кров.
Несподівано подалась уперед і вимазала гетьманове обличчя у ту кров. Той відсахнувся і схопився рукою за натільний хрестик. Марево зникло.
— Піду я вже, — боязко промовив і відвернувся.
Ще довго йому дорогою вчувався скажений сміх упириці.
VІІІ
Пожарський увірвався в Соснівку. Під страшні богозневажні мати він із командним складом мчав щосили на чолі двох невеличких загонів углиб села, закликаючи давити «ляхов, татар и хохлов». Наступ його був стрімкий, але малоорганізований.
Козаки стали в оборону.
Крізь ляскіт шабель, крики болотних птахів, мати, верески та тупіт кінських копит ніхто не почув дивного шуму з неба.
І ніхто не звів очі туди, угору, щоб уздріти, як легіон Ксені закрив собою місяць.
* * *
Ксеня вийшла за межі свого табору в степ, відкинула з очей неслухняне пасмо довгого густого волосся, важко зітхнула вдивлялася якийсь час у далекий обрій. Раптом голосно розсміялась:
— Ха-ха! Насмішив ти мене, пане гетьман! Таки насмішив! Ой…
Закотила рукава. Здійняла обидві руки в нічне небо.
— БувшИ ГосудареМ ЛегіонУ (Я наказую легіону)
ХилітЬ ЧолО ГосударЮ СвомУ (Коріться мені)
АЗ РаБ (Раби мої)
АЗ КарА ПолонЕ (Щось на кшталт — готовність).
— Хух! — видихнула. — Мечі до бою!
У цю хвилю високо в небі віддалік Соснівки полки стали у чіткий бойовий стрій, і була команда оголити мечі.
Ксеня розвернула долоні на схід до летючого легіону.
У строю відбулась перестановка.
* * *
— А, москальська морда! — Шевчик рубонув якогось московита і скочив на його коня. — Ньо!
Скрізь шумів бій, москалі намагалися здійснити наступ. Кіннотники Пожарського, славні молодці, неслись туди ж, куди їх направляв Виговський.
Ось-ось мали прибути ляхи.
— Ньо! Ньо! Ану, гнида! — Шевчик махонув шаблюкою, і голова якогось певне навіть боярина полетіла з пліч.
— Шевчик! Шевчик! Ти, вражий сину, чи не ти?
— То ти, Хведько?!!
— Та я ж хто іще! Чого забарився?
— Аби тебе бісову душу не потаскало поперед батька в пекло, так може б і разом дійшли. Ти ж бачив, мене ледь москалі не впіймали!
— А як вирвався?
— Вурдалаки поспіли…
Цієї хвилі, мабуть, аж два загони москалів налетіли на те товариство. Хведько погнав вулицею, а Шевчик, не дивлячись перед себе, дав галоп і перечепився з конем через тин, згубив навіть шаблю і покотився в траву.
— Хведько! Хведько! Вража душа, виручай! От гад, знову лишив. Ну що за день сьогодні! Чи ніч?
Шевчик схопився і побіг ок лихій годині ховатись за хату.
— Ой горе ж мені! Мабуть, начисто всі тельбухи повідбивав.
Були високі кущі полину за хатою, то козак туди і шубовснув. Хоч і сховався ганебно, а все ж не втримався від спостереження за боєм.
— Ану хлопці, лупи бісових москалів! Дави їх, сучих дітей! Ну! Та бий же ти зліва, зліва! Куди ти поліз? Ух! Хай тобі земля пухом! — Шевчик перехрестився… — А ти що робиш? Он москаль, он! Молодець, побачив. Бий же ж його шаблюкою! Ну! Хай січе, з пістоля стріляй! З пістоля вали гниду!
Бух!!!
— Ну хоч хтось мене слухає.
…Те, що зчинилось сеї миті в Соснівці, потягло б на окремий роман чи хоча б повість. Але я, певне, оддам таку честь колегам, які вже на подібні теми й так багацько понаписували.
* * *
Легіон Ксені кинувся на москалів з великою швидкістю і усією своєю ваготою. Упирі сікли мечами, вбивали на смерть ударами власного тіла, рвали іклами живу плоть. Вони на ходу впивались до нудоти кровицею, спльовували, душили за горла, і трощили ударами нелюдської сили кістки вояк.
Скрізь зблискували довгі леза легіонерських мечів. Чувся ляскіт — то ламалися при зіткненні з полотнами тих мечів москальські шаблі.
Московіти не розуміли, що воно таке робиться, кидались із одного боку в інший, але скрізь натикались на легіонерів.
Так відбувалось побоїще зразку Тисячолітньої війни.
Упирі насправді — страшенна сила. Їхні ланки змітали все живе й неживе на своєму шляху. Їм не треба було ні відпочинку, ні їжі — відновити сили можна прямо тут, на полі бою. Ось вона, благословенна кровиця, бери і жери вдосталь. І жерли вурдалаки, нехристі, ковтали зі шматками плоті, кісток, пилу та одежі. Тихі і безпристрасні, наче сама смерть.
Безсмертні воїни княжого престолу.
Їхні мечі сягали, здавалось, самих окраїн бойовища, і від них неможливо було сховатись.
Меч легіонера завжди гострий.
Він ніколи не тупиться, навпаки, чим більше січеш, тим він гостріший.
Меч легіонера відлитий із заліза, що міститься в людській крові.
На його виготовлення треба було сотні смертей і ще більше бочок крові.
Він не має здатності ламатися чи гнутись, вищерблюватись. Людська холодна зброя має на меті одне — пустити кров. Інше ж — оці ось клинки, створені з самої крові. Вони стають ще більш витонченими при дотикові до неї.
Коли-не-коли якомусь москалю, звичайно, і вдавалося проткнути легіонера чи розпороти йому черево, але то…
* * *
— Давайте, браття упирі! Що ж це я кажу? А, не один хрін! Лупіть їх, ріжте! — Шевчик, як і раніше, командує боєм із-з кущів полину. — Оно москаль! Оно він!
Раптом козак помічає ту саму дівчину, що врятувала його коло стану Пожарського. Ззаду до неї підбирається московіт.
— Оно! Глянь, мала! Оно москаль ззаду!
Дівчина його не чує. Шевчик хапає колоду, що саме валялась за хатою.
— А змій його матері! Побіг і я!
Кидається у бій. Бачить, що, мабуть, не встигне, бо вояка підкрався вже близько до юнки.
— Оно, дівчино, москаль ззаду! Ех!
Москаль сіконув. Трохи ззаду — шабля пройшлась по горлу і зіскочила плечем. Дівка упала на землю, притиснувши до грудей рукоять меча.
