Дума про Хведьків Рубіж - Володимир Худенко
— Бог любить… — тільки й зумів вимовити Степан.
— Кого ЛЮБИТЬ ТВІЙ БОГ?!! — постать розмахується. — УМРИ ЗІ СВОЇМ БОГОМ!
Степану вдалося. Він ухилився вбік і сіконув шаблею по животу упириці. Та випустила меч і впала на землю.
— Тебе, — прошепотів Степан. — Бог любить тебе, жива душе…
Степан став на коліна, перевернув Ксеню горілиць. Вона дивилась на нього.
— Вибач, — сказав Степан.
Обличчям Ксені промайнула страдницька гримаса.
— Болить? — Степан.
— Ти мені огидний! Забирайся! Забирайсь!
Ксеня плакала.
Степан піднявся. Востаннє глянув на свою жертву.
— Тебе звати Ксеня, так? Я хочу сказати, Ксеню: я за тебе помолюсь. Обов’язково. Прощай, Ксеню.
— Стій!
— Так. Що я ще можу зробити для тебе?
— Поможи… Поможи мені… Поможи мені перехреститись… Я не вмію.
Степан розуміюче глянув на Ксеню.
— Так…. Цієї ж хвилі, Ксеню.
Узяв холодне зап’ястя упириці. Та ж холоду зовсім не відчув. Склав докупи три тоненькі пальчики… Од чола вниз, із правого плеча на ліве.
Ції хвилі сталося чудо. Ксенина шкіра стала випромінювати світло, як од багаття. Але дівчина не згоріла вщент, як гадала. Світло торкнуло Степанове чоло, і він узрів перед собою геть не блідого мерця, а звичайну дівчину. Вона помирала. Очі не світились уже зеленим — звичайні тобі людські очі. Шкіра не була смертельно блідою — звичайна людська шкіра. А ще ж — не було іклів.
— Що сталося? — прохрипіли дівочі вуста, забризкуючи одежу людською кров’ю.
— Ти — людина!
— Я…я… лю…ю…дина?
— Так. Я убив людину…
Ксеня силкувалася глянути на своє тіло. І раптом вимовила:
— Х-х-холодно… х-х…о…лод…но… мені….холодно…
— Зараз я тебе підійму.
— Н-ні… н… не треба… м…м…мені холодно… це ж т… так чудово … х… холодно …
Ксеня вмерла.
ХVІІ
Галина стояла на брукованому шляху, що пролягав серед непролазних хащ. Світив повний місяць.
— Знову звиділись, сестро…
— Ти?
Топеш стояв навпроти.
— Я, а хто ж іще… — присів навпочіпки. — Ми до-о-овго дуже не бачились. Але тепер… тепер, сестро, у нас є час удосталь наговоритись. Говори ж ти, сестро. Я думаю, ти маєш про що у мене спитати і що розказати мені.
— Навіщо ти вбив маму?.. — Галині вуста задрижали, на очах забриніли сльози.
— Ну… — Топеш дістав люльку, набив зіллям. — Тут усе доволі просто — княжий престол…
— То про що… — Галя вся дрижала. — Про що нам із тобою говорити?! Ти вбив маму, хоч вона відреклась. Мене ти вб’єш тим більше!
— Ні!
Топеш спинив сестру. Помовчав. Запалив люльку.
— Сьогодні багато чого відбулося, і я говорю цілком серйозно. Я хочу з тобою помиритись. Ми все ж родичі… Найближчі родичі — у тебе немає рідні, крім мене, а в мене немає рідні, крім тебе.
— У мене є чоловік, дитина і багато людей, які стали мені справжньою ріднею!
— Ти чудово розумієш, про що я говорю, — Топеш скривився. — Я пропоную таке: на престол ти не претендуєш — я будую своє царство і віддаю тобі одне з міст. Хороше місто. Житимеш там зі своєю сім’єю — як хочеш. Тебе ніхто не зачепить. Вас ніхто не зачепить. Не мішайтеся в мої справи. Здайся, сестро, і все буде добре.
— Ні, — Галина витерла сльози. — Вже нічого не буде добре. Дороги назад нема. Зійди… — прошепотіла тихо.
— Сестро… — з докором вимовив Топеш.
— Зійди.
— Що?
— Зійди, — Галина говорила все голосніше.
— Ти не зможеш…
— Зійди! — кричить.
Топеш підвівся.
— Зійди!!
Пильно дивиться на Галину.
— З-і-й-д-и!!!
Топеш сходить зі шляху.
* * *
— Степан! Степан!
— Що?
— Степане, бігом по меч! Бігом! Принесеш Галині! Я буду там! Бігом!
Чорт розбере щось у цій катавасії. Не буду описувати, самі собі вигадайте.
* * *
— Ксеню!
Топеш очунявся серед того ж степу за Конотопом.
— Ні!..
Стиглий вітер тієї червневої ночі приніс Топешу з півдня запах крові та смерті єдиної на цілому світі дорогої йому людини.
Так… тепер уже справді людини.
Топеш упав на коліна і закричав у над ранішню темінь найщиріші, найлюдськіші та найболючіші від того слова — за все своє довге упирське життя:
— Ксеню, не вмирай!
* * *
Тіло Ксені, як і будь-яке людське, нікуди після її смерті не поділось. Степан відніс його поближче до церкви і подався на вигуки Максима.
Та ось худа згорблена постать спустилась на землю коло того тіла, кинулась до нього, у відчаї обняла труп, притулилась своїм чолом до чола мертвої дівчини.
— Дорога моя Ксеню, я все це робив тільки для тебе однієї, — шепотіла тремтячим голосом постать. — Для тебе одної. Ти моя княгине, люба моя Ксеню…
Топеш стиснув маленьку ручку мертвої.
— Ось бачиш, нічого тепер нема, і вже немає сенсу, і що найстрашніше — я не сказав, що люблю тебе, Ксеню. Я так і не сказав, що тебе люблю…
Топеш підняв тіло на руки. Злетів у небо.
— Пам’ятаєш… Пам’ятаєш, як я тебе врятував?.. Я тоді знав, що робити, а тепер не знаю, моя княгине. Я тепер уже нічого не знаю, моє ти серце…
Скоро мав настати ранок, і високо в хмари, де летів Топеш, уже навіть долинали поодинокі скрики ранніх півнів на хуторах.
— Я тебе сам поховаю, Ксеню. Не хочу, щоб огидні лапи цих істот навіть торкалися до твого тіла. Не хочу, щоб вони дивилися на тебе, моя княгине…
Топеш знизився.
То був цвинтар — у передранішньому тумані показались дивної форми хрести.
— Так воно й пройшло, те життя, Ксеню. Далі смерть. Уже справжня.
Топеш обережно поклав тіло на траву між могил.
Могила-склеп була порожня. Цілий ряд пустих могил з відсунутими плитами. Топеш підтягнув одну з них ближче. Підняв тіло Ксені. Спустився з ним у могилу.
— Тепер ти маєш душу, люба. І я сподіваюся, що там тобі добре. Добре твоїй душі…
Топеш поклав тіло на суцільний кам’яний виступ. Склав руки Ксені на грудях. Поправив густе волосся.
— Яка ж ти в мене красуня…
Послинив край своєї сорочки, витер кров із Ксениного обличчя.
— А я, Ксеню, піду з сього
