І один у полі воїн - Юрій Петрович Дольд-Михайлик
… Ось його ввели до кабінету. Він теж у підземеллі, бо вікон немає. Солдат впустив його і пішов. Велика простора кімната. Письмовий стіл і поруч другий, канцелярський, завалений кресленнями. На письмовому столі коробка сигар. О, як хотілося підбігти до стола, схопити сигару і запалити. Адже він жодного разу не палив з того часу, як потрапив у це пекло… А скільки він уже тут? Місяць, два? Поль цього не знає.
Він, як і його товариші по камері, загубив рахунок дням і тижням. Тут навіть говорять так: це сталося на минулій чи позаминулій зміні. Днів ніхто не знає…
Поль відвертається від стола, щоб не бачити сигар. І тут його погляд наражається мов на два гострих буравчики. Два ока, круглих, зовсім без вій, з маленькими, наче вістря голки, зіницями, вп'ялися в нього і дивляться, не моргаючи. Лише очі здаються живими на цьому старому й зморшкуватому як висушений лист, обличчі.
— Чому ви спинились посеред кімнати? — запитав старий з генеральськими погонами на плечах, непомітно виринувши з якоїсь ніші.
— Я боявся підійти до стола — там лежать якісь креслення. Вони можуть бути секретними…
Глухий, схожий на сміх клекіт пролунав десь поруч. Не розуміючи, звідки походять звуки, Поль озирнувся. Але в кімнаті більше нікого не було. І лише тепер він зрозумів — то сміявся генерал. Тільки сміявся якось дивно. Його старечі зів'ялі губи були непорушні, жоден м'яз на обличчі не ворухнувся, очі не змінили свого виразу, і лише велике, хворобливо велике черево трусилося так, що здавалося, зараз відскочать на мундирі всі ґудзики, та ледве здригалися широкі ніздрі вкритого червоними прожилками носа.
— А яка нам від того була б втрата чи вам користь, коли б ви дізналися про таємниці нашого заводу? Передали б їх своїм друзям? Продали б їх іншій державі?
Поль мовчав, бо, власне, від нього й не чекали відповіді.
— Ви можете знати все про наш завод. Розумієте — все! Вам, можливо, цікаво дізнатися, де він міститься? Прошу! Серед гір південно-західної Франції, під так званою Проклятою долиною…
Поль мусив зціпити зуби, щоб не скрикнути.
— Може, вас цікавить, що ми виготовляємо? — захлинався від клекоту генерал, і черево його трусилося ще дужче. — І на це можу відповісти — оптичні прилади для автоматичного прицілювання бомбометання… Ну, а тепер ви, звичайно, запитаєте, чому я з вами такий одвертий?
Очі генерала зловтішно блиснули, і всі зморшки на обличчі затремтіли і засмикались.
— Я запитаю вас лише про одне, месьє генерал: на якій підставі ви мене тримаєте тут? Я не полонений і не злочинець. Я уклав контракт з авіазаводом, французьким авіазаводом, де працював як вільнонайманий. І от вночі до мене приїздять якісь невідомі люди і від імені дирекції заводу пропонують мені негайно їхати з ними, ніби для якоїсь термінової консультації. За містом мене силоміць вкидають у криту машину і везуть невідомо куди. Я протестую проти таких дій, месьє генерал! Це нечуване порушення найелементарніших законів і прав людини!
— Годі! — раптом урвавши сміх, генерал стукнув кулаком по столу. — Закони, права людини… Це ви залишіть для мітингів! Ми дорослі люди і можемо обійтися без цієї демагогії. Єдине незаперечне право, яке існує на світі, — це право сили. А сила — ви в цьому вже переконалися! — за нами. Ви талановитий авіаконструктор, і ви нам потрібні. З цього походить наше право і ваші обов'язки. Зрозуміло?
— Не зовсім. У вашому кодексі моралі є один істотний недолік, так би мовити, прорахунок. Ви можете вдатися до насильства фізичного і вже вдалися до нього. Але до насильства над моїм, як ви кажете, талантом..
— О, невже ви нас вважаєте такими наївними? Не прорахунок, а саме точний розрахунок керував нами, коли ми вдалися до таких крайніх заходів. Поставити людину в найтяжчі умови, відібрати в неї найменшу надію на порятунок — сподіваюсь, ви вже ознайомились з нашими порядками і мали нагоду побачити крематорій, — а потім дати їй єдиний, маленький шанс врятувати своє життя…
Генерал з насолодою садиста тягнув останню фразу, намагаючись по обличчю свого співрозмовника прочитати, яке враження вона на нього справила. Але Поль напружив усі сили, щоб не виказати ані свого відчаю, ані своєї люті.
— Який же це шанс? — спитав він рівним голосом, таким рівним, що сам здивувався з свого спокою.
— Х-хе-хе! Хочете, щоб я так відразу й відкрив свої карти? А чому б мені їх і не відкрити! Адже про все, що ви встигли побачити на нашому заводі і побачите далі, про те, що я вам скажу зараз, ви не зможете розказати нікому, хіба що господу богу на тому світі! Бо ви вже не Поль Шеньє, а номер 2948, бо звідси навіть мертві не потрапляють на поверхню!
— Отже, той єдиний шанс, про який ви говорите, фактично дорівнює нулю?
— Для всіх, тільки не для вас і ще кількох таких, як ви. Якщо, звісно, ви вмієте логічно мислити… До речі, ви можете сісти і взяти сигару. Добра сигара сприяє логічному мисленню.
Генерал підсунув ближче до Поля коробку з сигарами і сам підніс йому запальничку. Припаливши, Поль жадібно затягнувся, і раптом усе навколо нього пішло обертом.
— Довго не палили? — відкілясь здалеку долинув до нього риплячий голос. — О, то нічого, зараз пройде! — Генерал говорив таким тоном, ніби він і Шеньє — старі знайомі, які зустрілися для звичайної розмови.
Поль затягнувся ще раз, і в голові у нього пояснішало. «Не виказувати свого хвилювання. Тримати себе в руках. Вислухати все, що скаже ця стара потвора. Я їм для чогось потрібен, і треба з цього скористатися. Головне — виграти час, і шукати, шукати, шукати виходу!» — повторював про себе Поль Шеньє.
— Ви могли б одержувати сигарети, — ніби між іншим кинув генерал.
— Ви для того мене
