І один у полі воїн - Юрій Петрович Дольд-Михайлик
І мадам Тарваль лукавила з собою, відганяла страшні підозріння, кепкувала з себе, називаючи боягузкою, але зовсім позбутися неспокою вже не могла.
Мадам Тарваль жодного разу не натякнула дочці про свої побоювання. Вона добре знала її вдачу — палку і вперту одночасно. Застерегти її — значило викликати вибух гніву й докорів: Моніка ніяк не могла примиритися з думкою, що їм доводиться жити з прибутків від ресторану, який відвідують німці. Ще захоче довести свою самостійність і щось встругне! Ні, краще вже заплющити очі, мов страус, ховати голову перед небезпекою і чекати, чекати кінця війни, який мусить вже врешті-решт настати.
І лише тоді, коли Моніка, одержавши якусь телеграму, сказала, що їде до Бонвіля, мадам Тарваль зрозуміла, якої фатальної помилки вона припустилася. Замкнувши двері і сховавши ключ у кишеню, мати рішуче заявила:
— Ти нікуди не поїдеш!
— Я мушу їхати, мамо!
— Хай посилають когось іншого! — Вперше за весь час мадам Тарваль дала зрозуміти дочці, що вона трохи в курсі її справ. — Це не дівоча справа їздити світ за очі з якимись таємничими дорученнями.
— Саме дівоча, мамо, бо лише я можу дізнатися від Гольдрінга… — Моніка урвала мову.
— Що ти мусиш дізнатися від Гольдрінга? Що, я тебе питаю? Коли не скажеш, я зараз же побіжу до його генерала…
— Що ж, біжи! І не забудь сказати, що наш Жан з макі! І тоді всіх їх перестріляють, мов курчат, бо у них немає зброї, а ти позбавляєш їх нагоди її здобути! Ну, чого ж ти стоїш? Біжи! Тільки знай, що у тебе тоді не буде ні дочки, ні сина!
Почувши про зброю, мадам Тарваль упала на стілець і так пополотніла, що дівчині стало шкода матері.
— Матусю, — ніжно охопила її шию Моніка, — даю тобі слово, — мені нічого не загрожує. Присягаюся! Це буде звичайна прогулянка, під час якої я шепну кілька слів кому треба. Тільки й усього!
Проте мадам Тарваль не так легко було заспокоїти. Вона плакала, благала, загрожувала і знову плакала. Моніка упадала біля неї, як біля хворої, але твердо стояла на своєму — поїду! І в цьому двобої: матері, яка намагалася врятувати дочку від смертельної небезпеки, і дочки, яка готова була пожертвувати своїм життям заради свого народу, переможцем вийшла дочка. Мати скорилася долі.
Моніка не дала Генріхові телеграми про свій приїзд. Вона не хотіла, щоб її бачили з ним на вокзалі, де завжди вешталися поліцаї і гестапівці. Вже від своєї родички вона телеграфувала Гольдрінгу в готель, призначивши час і місце побачення.
Генріх додержав слова — перед очі Моніки він з'явився в цивільному одязі, який, на думку дівчини, був йому куди більше до лиця, ніж ненависна форма німецького офіцера.
На мить Моніці здалося, що перепона, яка лежала між нею і Генріхом, зникла. Так приємно було йти з ним поруч, спираючись на його міцну й теплу руку. Навіть говорити не хотілось. І Генріх, певно, розуміючи її настрій, теж мовчав. Моніка уявила собі, що війни не було, нема, ніколи не буде. І їй не треба приховувати свої почуття. Між нею і Генріхом звичайні людські взаємини. Але мало не на кожному кроці зустрічалися патрулі, і важке гупання їхніх чобіт чомусь нагадувало дівчині глухі удари перших грудок землі об труну. Ні, дійсність нагадувала про окупацію, про те, що вона приїхала не на побачення з коханим, а щоб здобути такі важливі для макі відомості.
«Саме зараз нам зброя особливо потрібна!» — настирливо стукала у вуха фраза, сказана їй Франсуа напередодні від'їзду. Та хіба вона не знає цього сама? Так, зброя потрібна, і Моніка зробить усе, щоб вона потрапила до партизанів!
«Але ж через це у Генріха можуть бути неприємності, і навіть великі!» — раптом спало на думку дівчині. Ось він іде поруч неї, мовчить, але вона відчуває, що він теж радий цьому побаченню. Як тепло засяяли його очі, коли він зустрів її на розі трьох вулиць! Цікаво, що б він зробив, якби дізнався про її думки, які снуються зараз в її голові? Зупинив би патруля і відправив у гестапо? Не може бути! Навіть коли б він зміг прочитати її думки, він би цього не зробив. І якби його заарештували за те, що зброю не приставлено за призначенням, він би теж не виказав. Моніка відчуває це всім своїм єством. А проте вона не може бути одвертою. Бо, якщо є хоч півпроцента, хоч сота процента сумніву, вона не має права ризикувати всім через своє почуття. Навіть коли Генріхові накажуть супроводжувати цей поїзд…
Моніка здригнулася, уявивши, що Генріх може справді одержати такий наказ.
— Вам холодно, Моніка? — співчутливо запитав Генріх.
— Так, трошки, — машинально відповіла дівчина, хоч пізня осінь цього року була на диво тепла.
— За два кроки готель, де я живу. Може, зайдемо погрітись і відпочити?
Моніка заперечливо похитала головою:
— О, що ви!
— Але ж ми не раз лишалися з вами наодинці, і я, здається, не подавав вам жодного приводу так мене сахатися! До речі, мені й треба бути в цей час дома — я чекаю на дуже важливе для мене повідомлення…
— О, ви ще не покінчили із справами?
— Абсолютно з усіма! Двохвилинна розмова телефоном про час відправки поїзда, і я цілком вільний. Обіцяю, що ви нудитиметесь не більше двох хвилин…
— Але… — завагалась
