І один у полі воїн - Юрій Петрович Дольд-Михайлик

— Ви не хочете, щоб хтось бачив, що ви заходите в цей готель? — здогадався Генріх.

— Так. Мене тут ніхто не знає, і можуть подумати, що я одна з тих дівчат… адже готель офіцерський!

— Ця вулиця досить безлюдна. Можна вибрати хвилину і зайти непомітно.

Моніка мовчки хитнула головою і прискорила крок, немов хотіла швидше позбутися неприємності, що на неї чекала. Курт був в номері.

— Хто б не прийшов, мене немає! — на ходу наказав йому Генріх, пропустивши Моніку в свою кімнату.

Тепер, як у перші хвилини зустрічі, незручно було мовчати, і дівчина почала розповідати про свою подорож, силкуючись знайти в ній щось цікаве, ніяковіючи від власної безпорадності. Та й Генріх був не менш збентежений, ніж вона. Допоміг зав'язати розмову вибух в ресторані «Савойя». Моніка слухала розповідь, опустивши вії, — вона боялась, що Генріх прочитає в її очах щось більше, ніж звичайну цікавість.

Але коли він, ніби між іншим, кинув, що його мало не вбило, дівчина здригнулася.

— Мені весь час холодно! — пояснила вона.

— Я зараз вам дам щось накинути на плечі! — запропонував Генріх і хотів скинути піджак, але в цей час у двері першої кімнати, де був Курт, голосно постукали. Генріх приклав палець до рота, даючи своїй гості зрозуміти, що треба мовчати.

— Обер-лейтенант фон Гольдрінг у себе? — почувся хрипкий голос.

— Ні, кудись вийшов.

— А ти як тут опинився, Шмідт? Адже тебе мали відправити на Східний фронт! — знову прохрипів той же голос.

— Обер-лейтенант фон Гольдрінг попросив лишити мене при штабі як його денщика, гер обер-лейтенант!

— Певно, не знав, що ти за птиця! Але я йому розповім… А тепер слухай, та не переплутай. Передай обер-лейтенантові, що поїзд номер сімсот вісімдесят сім відправляється завтра о восьмій годині вечора. Якщо він надумає їхати з нами, хай попередить — ми йому приготуємо купе. Зрозумів? Ранком я ще подзвоню, телепню, бо ти обов'язково все переплутаєш!

Двері кімнати, де відбувалася розмова, грюкнули. Почекавши хвилину, Генріх покликав Курта.

— Так ви теж збираєтесь їхати цим поїздом? — Дівчина хотіла і не могла стримати хвилювання. Воно проривалося в її голосі, тремтіло в очах, відбивалося в усій її напруженій в чеканні постаті.

«Мила конспіраторко! Яка ж ти ще недосвідчена!» — мало не сказав Генріх, але стримав себе і недбало кинув:

— О, Фельднер з двома десятками солдатів впорається й сам. На шість вагонів це навіть забагато! А ми поїдемо машиною, так? Адже ми умовились. Завтра погуляємо по місту, а по обіді можемо й рушити.

— Ні, мені конче треба повернутися сьогодні. Я обіцяла мамі, вона дуже погано себе почуває.

— А як же кузина? Ви ж з нею майже не бачились?

— Я їй передала посилку від мами, а говорити нам особливо нема про що — вона ж тільки недавно від нас поїхала!

— Тоді я попереджу Фельднера, що виїхав машиною, а ви поки збирайтеся. Куди за вами заїхати?

— Рівно за дві години я чекатиму вас на розі тих трьох вулиць, де ми зустрілися сьогодні. Вас це влаштовує?

— Цілком, у мене навіть вистачить часу провести вас до кузини.

— Ні, ні, це зайве! — занепокоїлась Моніка. — Вона може побачити у вікно і хтозна-що подумає.

Генріх з посмішкою глянув на Моніку. Дівчина опустила очі.

Після того, як Моніка пішла, Генріх попередив Фельднера, що виїжджає сьогодні машиною, і дав йому останні настанови щодо охорони поїзда. Лишилося трохи вільного часу, щоб зайти до Лемке. Той зустрів його з великою поштивістю і привітністю. Але похвалитися, що напав хоча б на слід організаторів замаху в ресторані «Савойя», не міг.

Генріх висловив жаль, що мусить їхати, і це позбавляє його змоги допомогти гестапо в розшуках злочинця.

— О, рано чи пізно, а ми його знайдемо…

Коли за дві години Генріх під'їхав до умовленого місця, йшов рясний осінній дощ.

Квартали за два він побачив знайому постать, а поруч з нею ще одну жінку — високу блондинку. Жінка саме прощалася з Монікою і намагалася силоміць накинути їй на плечі плащ. Генріх хотів було спинити машину, але, згадавши, що на ньому форма, проїхав далі і, зробивши коло, знов повернувся на умовлене місце. Моніка вже його чекала.

— Даремно ви не згоджувались брати плаща! Він нам обом стане в пригоді.

— Хіба… хіба… — Дівчина сердито блиснула очима. — Вам ніхто не давав права за мною підглядати!

— Це вийшло випадково. Але я благословляю цей випадок, бо він мені дав змогу переконатися, що то справді була кузина, а не кузен. І до того ж красива кузина!

— А ви й це встигли помітити!

— У мене взагалі пильне око, і я помічаю багато такого, про що ви навіть не здогадуєтесь, люба моя вчителько.

Незабаром машина вже мчала по дорозі на Сан-Ремі. Дощ не вщухав, і їм обом довелося загорнутися плащем Генріха, бо холодні краплі забивало крізь нещільно припасовані віконця.

З Бонвіля Генріх з Монікою виїхали в другій половині дня, і тепер Курт гнав щосили, щоб встигнути повернутися до Сан-Ремі завидна. Поночі в цих місцях їздити було небезпечно.

Та пасажири Курта не помічали ні швидкої їзди, ні дощу. Вони мовчки сиділи, притиснувшись одне до одного, і нічого в світі зараз не помічали, крім почуття близькості й теплоти, яке проймало їх обох. Хотілося так мчати і мчати вперед, у вічність, де можна було б стати самими собою, де замість гри, двозначних фраз, натяків можна було б одверто і прямо сказати те єдине слово, яке бриніло в