І один у полі воїн - Юрій Петрович Дольд-Михайлик

Виходить, треба діяти, і негайно! Але з чого почати? Хто наважиться піти на такий величезний риск, як державний переворот, навіть в ім'я спасіння Німеччини?

Еверс в думках почав перебирати імена всіх своїх друзів, всіх своїх однодумців. Вони є навіть серед найвищого командування. А тепер їх, певно, ще більше. Отже, треба зустрітися, поговорити, порадитись. Так чи так, а треба діяти негайно, бо буде пізно.

Генерал підвівся і пішов до кабінету. В будинку ще всі спали. За вікнами тільки займався світанок, і ніщо не порушувало ранкової тиші, крім важких солдатських кроків на асфальтовій доріжці навколо вілли. Кроки були чіткі і розмірені. Так можуть ступати лише впевнені в собі і в майбутньому люди. І раптом генерал уявив, що оцим, взутим у важкі ковані чоботи солдатам десь у степах під Сталінградом доводиться щодуху бігти, тікаючи від радянських військ. Еверс уявив собі тисячі, десятки тисяч взутих у важкі ковані чоботи солдатських ніг Вони біжать, щодуху біжать, гупають, грузнуть у снігу і знову щосили біжать..

Генерал спустив штори, щоб приглушити лункі кроки за вікном. Але вони однаково, мов розмірені удари, били й били по напружених нервах.

Ні, він не має права на бездіяльність! Треба діяти, діяти, що б там не було! Ніщо не примусить його надалі беззастережно коритися вищому командуванню, надто засліпленому, щоб побачити неминучу прірву поразки, до якої веде країну Гітлер.

Але треба діяти спокійно і розумно. Однодумців слід розшукувати обережно. Ніякого поспіху, а тим більше надмірної довірливості до малознайомих людей. Інакше можна завалити всю справу на самому початку.

Генерал ще довго сидів біля письмового стола, обмірковуючи план найближчих дій. З глибокої задуми його вивів легенький стукіт у двері.

— Доброго ранку, екселенц! Накажете подавати сніданок? — запитала покоївка.

— Так! — коротко кинув Еверс і, розкривши бювар, почав писати рапорт командирові корпусу.

Посилаючись на особисті справи, генерал просив надати йому двотижневу відпустку для поїздки в Берлін.

Генріх звичайно приходив у штаб за кілька хвилин до десятої години ранку, щоб до появи Еверса встигнути трохи порозмовляти з Лютцом. На цей час ад'ютант генерала вже знав усі штабні новини і охоче розповідав про них Генріху, до якого відчував все більшу приязнь. Але цього ранку Лютц був небалакучий.

— Гер гауптман, здається, в меланхолійному настрої? — запитав його Генріх після кількох невдалих спроб зав'язати розмову.

— А на ваш настрій хіба не впливають ніякі події? — проговорив Лютц і простягнув Гольдрінгу останнє зведення з Сталінградського фронту.

Прочитавши перші рядки, Генріх тихенько свиснув. Він мусив низько схилитись над повідомленням, щоб приховати від співрозмовника вираз свого обличчя.

— А ви хіба не чули вранішнього зведення?

— Я сплю як убитий, і тому радіо вранці ніколи не слухаю.

— Тепер доведеться слухати і вранці, і ввечері…

Обоє замовкли. Кожен думав про своє і по-своєму переживав щойно одержану звістку.

— Як ви гадаєте, Карл, що все це означає? — першим порушив мовчанку Генріх.

— Я не великий стратег, але деякі висновки напрошуються самі собою. Невтішні висновки. І ніяка пропаганда мене не переконає, що все йде на добре. Ви пам'ятаєте, як минулого року наші газети пояснювали відступ під Москвою? Вони твердили тоді, що нашим військам треба було перейти на зимові квартири. І дехто цьому повірив. А мене злостить ця політика приховування правди. Ну, чим тепер пояснить наша пропаганда оточення армії Паулюса? Тим, що ми вирішили ввійти в кільце радянських військ, щоб заховатися за їх спинами від приволзьких вітрів?.. Ех, Генріх!..

Лютц не встиг закінчити — хтось із силою смикнув за ручку дверей, і на порозі з'явився Міллер.

— Генерал у себе? — запитав він, не привітавшись, ще з порога.

— Ось-ось має прийти.

Майор заходив по кімнаті, нервово потираючи руки і раз у раз поглядаючи на двері. Вигляд у нього був такий стурбований, що ні Лютц, ні Генріх не наважилися запитати Міллера, що саме сталося.

Відразу по приході Еверса Міллер замкнувся з ним у його кабінеті, але не минуло й хвилини, як генерал покликав обох офіцерів.

— Гер майор повідомив мені щойно дуже неприємну новину: сьогодні вночі, на півдорозі від Шамбері до Сан-Ремі, макі спустили під укіс ешелон, який віз зброю для нашої дивізії. Обер-лейтенанта Фельднера тяжко поранено, охорона частково перебита, а частково розбіглася.

— А зброя, зброя? — майже одночасно вихопилося у Генріха і Лютца.

— Макі встигли забрати лише частину її. Приблизно третину. На щастя, наспіли допоміжні поїзди з новою охороною…

Поява офіцера, що відав шифруванням, завадила генералові закінчити фразу.

— Ну, що там у вас? — запитав він нетерпляче, беручи до рук розшифрований рапорт. Прочитавши його, з досадою відкинув папірець. — О, цей мені Фауль!

— Щось сталося, гер генерал? — Міллер без дозволу Еверса не насмілився взяти відкинутий рапорт.

— Макі сьогодні вночі зробили, наскок на наш сімнадцятий штуцпункт, що охороняє вхід до тунелю. Є вбиті і поранені…

— Забагато для одного дня! — простогнав Міллер.

— Ви гадаєте, що це випадковий збіг? — у голосі генерала проривалися нотки якоїсь гіркої зловтіхи. — Але співставте події, як я вже казав! Хіба не ясно, що кожну перемогу радянських військ на Східному фронті ми негайно ж відчуваємо на власній шкурі тут, у глибокому тилу? Я глибоко впевнений, що напад на поїзд і штуцпункт макі вчинили саме тому, що дізналися з наших зведень про оточення під Сталінградом

— Схоже на правду… — погодився Міллер.

— Гер Міллер, ви лишіться, будь ласка, у мене — ми