І один у полі воїн - Юрій Петрович Дольд-Михайлик
— Буде виконано, гер генерал!
Генріх поспішно вийшов з кабінету генерала, але в кімнаті Лютца трохи затримався.
— Карл, — звернувся він до приятеля, — допоможи мені з транспортом. Мій денщик після поїздки в Бонвіль поставив машину на профілактику, щось там розібрав… Чи не можна скористатися штабною?
— Настрій генерала тобі відомий, — він кожної хвилини може надумати кудись поїхати. Візьми мотоцикл.
— Це навіть краще! Курт лишиться вдома і до вечора зможе закінчити ремонт.
— Не знаю, чи краще! Удвох все-таки безпечніше. Макі, мабуть, справді підняли голови.
Але Генріх був уже за дверима і не чув цієї перестороги. Він поспішав до мотоцикла, радіючи, що трапилась нагода виїхати з містечка самому, — нарешті він побуде наодинці з своїми думками, зможе спокійно обміркувати все, що сталося сьогодні. Стільки хороших новин за один ранок!
Та й день видався чудовий! Мотоцикл швидко мчав асфальтовим шосе, а хоч би тобі стовпчик куряви знявся позаду! Після недавнього дощу асфальт виблискував, мов вимитий, і повітря, запашне і прозоре, вільно вливалося в груди, як і та радість, що сповнювала серце Генріха вщерть. От так би їхати і їхати без зупинок, без перепочинку, але не на південь, а на схід, де зараз вирішується доля війни, де мільйони сердець стискаються в ці хвилини у радісному передчутті перемоги разом з його серцем. Яке це безмежне щастя всюди, де б ти не був, відчувати свій нерозривний зв'язок з Батьківщиною, знати, що на неї звернено погляди всього людства. «Кожну перемогу радянських військ ми негайно ж відчуваємо на власній шкурі тут, у глибокому тилу…» Так, здається, сказав генерал? О, ще не так відчуєте! А макі все-таки зуміли пустити поїзд під укіс. Правда, їм пощастило взяти лише частину зброї. Шкода, що не всю.
Цікаво, з якою метою зроблено цей наскок на штуцпункт? Генерал згадав про якийсь тунель. А кожен тунель мусить кудись вести… Звичайні тунелі не охороняються так пильно, як цей. Отже… Так, якісь виняткові, особливі причини є для того, щоб саме тут організувати штуцпункт! І, можливо, той підземний завод, до якого прикуті останній час усі його думки…
Ні, не треба поспішати з висновками. Так можна піти по фальшивому сліду. А це значить втратити час. Поки що незаперечно ясно лише одне — завод, про який говорив йому Лютц, безумовно, не те, що він, Генріх, шукає. Ще один фальшивий слід, по якому він мало не пішов! Його, як і Лютца, як і багатьох інших, спантеличили криті машини, що завжди зупинялися біля невеличких будівель поблизу шляху на плато. Але Генріх помітив, що ці машини ніколи не спинялися тут надовго і ніколи не поверталися назад, а завжди їхали далі в єдиному, незмінному напрямку — кудись на південь. Співставлений ряду інших фактів теж приводило до думки, що підземний завод розташований не тут, а десь в іншому місці. Взяти хоча б таке: всі в штабі твердять, ніби нові міномети і міни до них, які випробовували на плато, приставлені з підземного заводу. Чому ж тоді їх вивантажували з вагонів, що прибули з півночі? Дуже складно довідатись про все це, а часу гаяти не можна. Адже розлютований поразкою під Сталінградом ворог може вдатися до всього, щоб тільки помститися бодай на беззахисному мирному населенні.
За годину Гольдрінг уже був на штуцпункті, розташованому за два кілометри від невеличкого селища Понтей. Від селища до штуцпункту було прокладено дорогу, вимощену великими цементовими плитами. Але дорогою цією користувалися, мабуть, мало, бо на стиках плит проросла тепер вже прив'яла трава. Травою заросли і обидва кювети обабіч дороги. Біля самого штуцпункту дорога проходила через міст, перекинутий над глибоким проваллям.
Довгастий кам'яний будинок з маленькими вікнами правив за казарму для солдатів команди. Тут-таки жив і командир пункту, лейтенант Фауль, вже немолода людина з одутлим обличчям і млявими рухами.
Відрекомендувавшись, Генріх наказав командирові пункту докладно розповісти про сьогоднішній напад макі.
Фауль почав розповідати, але говорив плутано, навіть трохи недбало, з тою зверхністю людини, яка тільки-но вийшла з бою і похваляється цим перед штабним офіцером, що й не нюхав пороху. Це почало дратувати Генріха:
— Покажіть на місці бою, де і як це було.
Незабаром лейтенант і Генріх були на місці недавнього бою.
— Ми охороняємо цей тунель, — показав Фауль на великий отвір у високій, порослій деревами горі, — і отой міст.
Навколо тунелю і казарми півколом було розташовано невеличкі дзоти. Такі ж дзоти височіли в кінці і на початку мосту.
— Партизани з'явилися з гір, — продовжував пояснювати Фауль, — а всю нашу оборону, як бачите, побудовано на тому, що супротивника слід чекати звідти — з боку села… Напад макі стався о третій годині ночі. Поки солдати добігли з казарми до дзотів, їх обстріляли з ручних кулеметів і автоматів. Бій тривав всього півгодини, а може, й менше. Наші втрати — троє вбитих і семеро поранених, двоє з них тяжко. Крім того, загинули два солдати СС.
— А вони звідки тут взялися?
— Війська СС охороняють вихід з тунелю, з протилежного боку.
«Отже, вихід з тунелю охороняється особливо пильно!» — відзначив про себе Генріх.
У супроводі Фауля Гольдрінг зійшов на міст:
— Накажіть вартовому зняти тривогу!
Фауль витяг пістолет і тричі вистрілив у повітря.
— Гер лейтенант, в даному випадку макі наскочили з північної сторони. Ваше рішення?
— Я зробив би так…
— Не філософствуйте, а дійте! — сердито перервав його Генріх, показуючи на солдатів, які вибігли з казарми і, не знаючи, що робити, збилися
