Робін Гуд - Джон Макспедден

свою ласку, а незабаром буде ще й нагода випробувати твою вірність. Таких лучників, як ви, треба цінувати. Було б справжнім злочином засуджувати вас. хлопці, до страти. Не скоро в Англії знов народяться такі умільці. Проте я не можу дозволити вам тинятися в моїх лісах і нищити оленів, не можу також допуститись того, щоб ви порядкували в графстві. Віднині я призначаю вас королівськими лучниками і беру в особисту варту. Мені невдовзі доведеться звести деякі рахунки з норманськими баронами, і ваша допомога буде конче необхідна. Потім частина з вас повернеться до лісу й стане королівськими лісниками. Можливо, вони виявлять стільки ж запалу та завзяття, охороняючи лісові багатства, скільки виявили їх, коли нищили оленів. Хто серед вас Маленький Джон? Ану виходь наперед!

— Йду, ваша величносте, — одгукнувся велетень, знімаючи капелюха.

— Славний вояче Маленький Джоне, — сказав король, оглянувши його з голови до п'ят. — Чи зможуть твої кволі м'язи витримати таке навантаження, як управління графством? Якщо так, то віднині ти призначаєшся шерифом Нотінгема. Сподіваюся, що з тебе вийде кращий шериф, ніж той, кого ти заступиш.

Здивуванню Маленького Джона не було меж, і він радо випалив:

— Старатимусь виправдати довір'я, ваша величносте!

— Вілле Пурпуровий! — викликав король наступного вояка. — Я дещо вже чув про тебе. Твій батько був другом мого. Отож повертайся скоріше додому та допоможи старому керувати маєтком. Найближчими днями, коли буде прийом при дворі, приїзди до Лондона.

За цим король викликав Вілла Стютлі і призначив його командиром королівських лучників.

Потім надійшла черга до ченця Тука.

— Благаю пощадіть, ваша величносте, — почав був покірливо слуга божий. — Хто я такий, що посмів підняти руку на свого володаря!

— Але ж володар у боргу не залишився і дав тобі здачі, — одказав Річард посміхаючись. — Проте я не маю наміру вести суперечки між церквою та державою. Скажи краще, чим би я міг віддячити за твою гостинність? Може, підшукати для тебе таке місце, де не доводилося б нікого карати і де можна було б жити тихо та мирно?

— Не утруднюйте себе, володарю, — відповів Тук. — Я людина простої вдачі і не зможу вжитися з порядками при дворі. Не до душі мені різного роду витребеньки. Все, що мені треба, — це ситненько попоїсти, випити кухоль доброго пивця і бути завжди здоровим. Гадаю, цього мені вистачить до кінця днів моїх.

Річард зітхнув.

— Ти просиш неможливого в житті, друже. Просиш вдоволення та спокою. Не мені належить давати їх. Звернися до всевишнього, і якщо він дасть тобі, то не забудь попросити і для свого короля.

З цим король знову поглянув на лісовиків.

— Хто з вас Алан Дейль?

Алан Дейль вийшов наперед.

— Так це той мандрівний співець, — сказав король з незворушним виразом на обличчі, — який викрав наречену в Плімптоні на очах у жениха та єпіскопа? Чув, чув про таку пригоду. Яке виправдання ти знайдеш, друже?

— Єдине, сер. Я кохав її, а вона мене, — відповів Алан коротко. — Що ж до норманна, то він брав її заради землі.

— Яку потім прибрав до рук єпіскоп Герфорда, — додав Річард. — Але мілорд єпіскоп поверне вам маєток, і ви з місіс Дейль заживете в мирі та злагоді. А якщо коли-небудь мені знадобиться твоя арфа при дворі, я тебе чекатиму, і неодмінно бери з собою свою дружину. Коли вже заговорили про жінок… — вів далі король, звертаючись до Робіна Гуда, — то хіба у тебе, Робіне, немає нареченої, яка колись була при дворі? Хіба ти забув про неї?

— Ні, ваша величносте, — обізвався чорноокий паж і, зашарівшись, вийшов наперед. — Робін не забув про мене.

— Он як! — вигукнув король і схилився поцілувати тендітну руку дівчини. — Виходить, я не помилився, думаючи, що тут у лісі Робіну Гуду прислуговують краще, ніж мені при дворі. Але ж ти єдина спадкоємиця графа Хантінгдона!

— Так, єдина. Правда, люди кажуть, що колись законним власником титулу був батько Робіна. Але не в тому зараз річ, бо ані він, ані я не можемо скористатися з маєтку. Його конфісковано.

— Його буде повернуто! — вигукнув король. — А щоб надалі не виникали ті давні суперечки, я дарую маєток вам на двох. Виходь сюди, Робіне Гуде.

Робін Гуд вийшов наперед і став перед королем на колі но. Річард вийняв з піхов свій меч і торкнувся ним плеча уславленого ватажка.

— Підведись, Роберте Фітзу, графе Хантінгдонський! — проголосив король, і грім схвальних вигуків покотився лісом заглушаючи слова короля. Коли хвиля збудження уляглася, Річард додав:

— Мій перший наказ графу Хантінгдонському — не зволікати і негайно одружитися з міс Маріан.

— Чи може бути жаданіший наказ, ніж цей, ваша величносте! — вигукнув новоспечений граф Хантінгдонський, пригортаючи до себе дівчину. Я ладен повінчатися хоч завтра, аби Маріан погодилася.

— Бачу, що вона не дуже-то опирається, — зауважив король. — На весіллі я заступлю їй батька.

Потім король Річард почав дружню бесіду з лісовиками.

Цього вечора він на собі відчув чари привільного життя в лісі і від душі розважався разом з усім товариством.

Мірошниченко Мач, Алан Дейль, Мідл, Стютлі, Пурпуровий Вілл, Маленький Джон та інші влаштували між собою змагання у двобої на палицях, показуючи при цьому неаби яку силу та спритність.

А коли над лісом почали западати сутінки, веселе товариство, розсівшись кружка навколо палахкотливого вогнища, заходилося вечеряти. Алан Дейль, акомпануючи на арфі, затягнув своїм приємним голосом пісню, і всі присутні дружно підхопили її.

Який щасливий та безтурботний був цей вечір, останній вечір у гурті з товаришами під шатром зеленого листя! Серце Робіна пройнялося легеньким смутком; чари лісу міцно полонили його душу. А може, все йде на краще? Може, нове життя з Маріан та служба у короля принесуть нові радощі?

Попрокидались усі рано й одразу рушили до Ноттінгема.

Біля міської брами їх зупинили.

— Хто там? почувся сердитий окрик вартового.