Робін Гуд - Джон Макспедден

Мідник зіщулився так, ніби він уже одержав ляща, й завагався, але Артур Бленд та Вілл Стютлі схопили його попід руки і силою потягли до обраного судді. Здоровенний кулачище ченця Тука майнув у повітрі й аж прилип до вуха бідолахи. Мідяр заорав носом у землю і покотився по зеленій траві. Якби не кущ, то невідомо, де б він зупинився. Зачепившися за кущ і вистромивши голову з-поміж зелених віт, Мідл потер вухо і, блимаючи, звів до неба очі, ніби це звідти впала на нього кара божа.

Присутні голосно зареготали, а Чорний лицар аж за боки брався. Від реготу в нього на очах виступили сльози.

За Мідлом зазнали невдачі й інші. Але й вони не уникли кари. У Мідла навіть трохи відлягло від серця, коли вік побачив, як один по одному на траву, мов груші, котилися його товариші. Нарешті дійшла черга й до Робіна Гуда. Неквапливо він поклав на тятиву стрілу і ретельно прицілився. Але, на лихо, до стріли було погано припасовано перо, і вона, відхилившись убік, збочила на цілих три пальці од вінка.

Рев збудження покотився лісом, адже не часто бачиш, як хибить отаман. Робін Гуд у розпачі шпурнув лука на землю.

Хай йому грець! Помітив, що погано припасоване перо, коли стріла вже зірвалася.

Раптом, схопивши лука знову, він блискавично одна за одною пустив ще три стріли, і кожна з них промчала крізь самий центр мішені.

— О сили небесні! — пробурмотів Чорний лицар. — Ніколи ще мені не доводилося бачити такої майстерності.

— Добре стріляєш, отамане! Але це не звільняє тебе від кари за перший постріл. Отож підійди, будь ласка, і отримай свою частку.

— Ні, це несправедливо! — заперечив Робін. — Як член моєї ватаги наш шановний каратель не має права піднімати на мене руку. Краще ви, лицарю, як посланець короля, заступіть чепця Тука.

— Ні! — запротестував Тук. — Ти забуваєш, сину мій, що я представник церкви, а церква вища навіть за короля.

— Тільки не в Англії, — зауважив лицар владним голосом і. зводячись на ноги, додав: — Я виконаю твоє прохання, отамане.

— Це ще побачимо, шановний лицарю! — ревнув Тук. — Хіба я не казав тобі вчора, сер, що ми ще подивимося, хто з пас двох гідний цього? Зараз ми поміряємося силами і в такий спосіб вирішимо, кому з нас випадає карати Робіна Гуда.

— Хай буде так! — мовив Робін. — Хоч мені й не хотілося б втручатися в суперечки церкви та держави.

— І я згоден! — підтримав його лицар. — Мірятися так мірятися. Адже це не важко буде зробити. Іди сюди, отче, та вдар мене так, як твоїй душі заманеться. Бий перший!

— Хоч у тебе, лицарю, й шолом на голові, — сказав чернець Тук, — та біс з ним! Все одно заореш носом.

Ще раз майнув у повітрі засмаглий кулачище Тука і, гупнувши, наче приваривсь до вуха лицаря. Проте, на подив присутніх, той не тільки не впав, а навіть не поточився, він лише злегка нахилився корпусом назад, щоб зменшити силу удару.

З грудей у присутніх вихопився вигук схвалення — адже мало хто з них не відчув на власній шкурі, чого вартий кулак Тука.

— Тепер моя черга, — стримано сказав лицар, знімаючи з рук рукавиці і відкидаючи їх геть.

Удар! І чернець Тук дав сторчака.

Присутні засміялися. Не сміявся лише Робін Гуд.

«От і маєш. З вогню та в полум'я, — подумав він, — було б набагато краще мати справу з кулаком ченця Тука».

Справді, становище Робіна Гуда було досить-таки незавидне. У незнайомця не м'язи, а справжня криця. Та тут сама доля врятувала ватажка. Пролунав звук сурми, і на галявині з'явився цілий загін лицарів.

— До зброї! — вигукнув Робін, хапаючи свого меча та лука.

— Це Річард Лі, — вигукнув хтось, коли загін наблизився.

Так, це був він. Давши коневі остроги, сер Річард влетів до табору, спішився і став навколішки перед Чорним лицарем. Лісовики скам'яніли з несподіванки та подиву.

— Бачу, ваша величносте, що ви могли б обійтися й без нашої допомоги, — сказав покірливо Річард Лі.

— Та це ж король! — вигукнув Вілл Пурпуровий.

— Король! — повторив Робін Гуд після хвилинного заціпеніння.

А потім Роб за Маріан

Останній тост підніс,

І дружно гримнуло Ура

А стрепенувся ліс.

росимо ласки, ваша величносте! — вигукнув Робін Гуд. — Ми ваші вірні слуги.

Король суворим поглядом обвів розбійників що, похиливши голови, стояли перед ним на колінах.

— Правду каже ваш отаман? — запитав він. Правду, ваша королівська величносте! — як грім ревнуло сто сорок дужих голосів.

Робін вів далі:

— Розбійниками ми стали не з власної волі. Призвели нас до цього утиски та несправедливість лордів. Але ми завжди були вірними слугами короля. Чинили опір лише тим, хто прикидається, ніби служить короні. Правда, ми забирали в абатів нечесно здобуте ними золото, вбивали оленів у королівському лісі. Але водночас ми ставали на захист бідних, допомагали вдовам та сиротам. Даруй нам свою прихильність і заступництво, тоді ми всі назавжди облишимо ліс і підемо за тобою.

Погляд Річарда потеплів. Він мимоволі подумав, що з цієї ватаги дужих, загартованих сміливців може бути справжня королівська варта.

— Складайте присягу! — мовив король владним голосом. — Покляніться, що всі ви, разом з своїм ватажком Робіном Гудом, віднині вірою й правдою служитимете королю!

— Клянемося! — вигукнули розбійники.

— Підведися, славний Робіне Гуде! — мовив король Річард. — Я дарую тобі