Робін Гуд - Джон Макспедден

— Авжеж не зможе, — відповів Тук, усміхаючись.

В серці у нього раптом запалився вогник ніжного почуття до цього славного незнайомця.

Та ледве вони від'їхали миль за три від каплички, як попереду розсунулись кущі і шлях їм заступив добре зодягнений чоловік з золотавим кучерявим чубом. Він простягнув руку і взяв лицаревого коня за вуздечку.

Це був Робін Гуд.

Він іще оддалік упізнав Тука й відразу ж розгадав його намір.

Тук удав, ніби бачить Робіна Гуда вперше.

— Стій! — вигукнув Робін. — Сьогодні я чергую на шляху і зупиняю всіх перехожих для перевірки.

— А яка це птиця наважилася затримувати мене? — спокіним голосом звернувся до незнайомця лицар. — Я ніколи не корився одній людині.

— Якщо так, то будуть й інші, — відповів Робін, ляснувши в долоні.

За мить з кущів вийшло з десяток дужих хлопців.

— Ми — володарі лісу, пане лицарю, — сказав Робін. — Оці зелені шати — наш дім. А живемо ми на ті мізерні подачки, які дають нам час від часу святі отці та чуйні лицарі. За вами церква і закон, то вам, звісно, не бракує золота. А нам? Нам доводиться благати вас, щоб ви трохи поділилися своїми грошенятами.

— Та я, добродію, всього-на-всього бідний монах, — заблагав Тук. — Я їду в храм святого Дунстана, і коли ваша ласка, то пустіть мене з богом.

— Побудете трохи з нами, — зауважив Робін Гуд, приховуючи посмішку. — Ми не станемо вас затримувати і скоро відпустимо.

Тоді озвався Чорний лицар:

— Але ж ми посланці короля. Його величність теж тут поблизу і хотів би поговорити з Робіном Гудом.

— Хай боронить короля бог! — відповів Робін, знімаючи на знак пошани капелюха. — Хай йому щастить в усьому! Я — Робін Гуд, але я прокляв би того, хто наважився б повстати проти законної влади нашого володаря!

— Обережніше! — застеріг його Чорний лицар. — Дивися, щоб часом не довелося проклясти себе.

— Ні, цього не буде, — відповів Робін. — Король ще не мав відданішого слуги, ніж я. Я ніколи й крихти не взяв у нього, хіба що забив кілька оленів, аби не померти з голоду. Мої найлютіші вороги — це святі отці, барони та поміщики, що ссуть кров з нещасного люду. Та все ж я радий, — вів далі Робін, — що зустрів вас тут. Перш ніж поїдете звідси, ви будете моїм гостем, скуштуєте наших лісових страв.

— Але цікаво, яку суму ви призначите за своє пригощення? — поцікавився лицар. — Адже я чув, що ваші обіди дорогі.

— Ні, — перебив його Робін, махнувши рукою. — Ви посланець короля, а тому нам байдуже, чи є у вашому гаманці гроші, чи ні.

— У мене всього кілька монет золотом. За два тижні, що пробув я з королем та лордами у Ноттінгемі, добренько-таки витратився.

Робін Гуд узяв з рук лицаря гаманця й полічив гроші. Половину він оддав своїм хлопцям, щоб випили за здоров'я його величності, а другу половину Робін повернув лицарю.

— Сер, — звернувся він до гостя чемно. — Візьміть ці гроші на свої витрати. Вони вам здадуться, адже ви знаєтеся і з королем, і з лордами.

— Красно дякую! — відповів гість, посміхаючись. — А тепер веди мене до свого зеленого палацу.

І всі рушили углиб лісу. Попереду йшли лісовики, за ними верхи на коні Чорний лицар, збоку простували Робін Гуд та чернець Тук, за всіма знову гурт лісовиків.

Ось так і прибули всі на галявину перед печерою поблизу Бернесдейля. Там, просурмивши тричі в ріжок. Робін скликав решту своїх хлопців до гурту. Ті не барилися, і невдовзі зібралася уся ватага. Проходячи повз свого ватажка, кожен уклонявся йому і сідав на призначене місце.

Подали обід. Та ще який обід! На вустах у зголоднілих чоловіків заграли щасливі усмішки.

Перед обідом, як і годиться, послухали молитву ченця Тука. Потім Робін Гуд підняв високо келих і запросив гостей до обіду.

— Ну, братці, час розпочинати. Прошу, не соромтеся і пригощайтеся вволю. За нашого дорогого гостя, посланця його величності, за здоров'я нашого короля!

Гість з належною гідністю відповів на тост, і келих пішов кружляти під схвальні вигуки ватаги.

— За короля Річарда! — ревли хлопці, аж луна котилась лісом.

По обіді Робін мовив до гостя:

— Зараз ви побачите, чим ми займаємось і як живемо, щоб потім змогли про все розказати його величності королю.

Робін Гуд подав команду. Лісовики підвелися і приготувалися до стрільби з лука.

Розміри цілей просто вражали лицаря. Вони були падго маленькі. За ціль правив вінок з троянд, почеплений на палицю, яку встромили в землю на дальньому кінці галявини. Тому, хто не влучить у центр і зіб'є вінок, судилося мати справу з кулаком ченця Тука.

— Хо… хо!.. — зареготав лицар, дивлячись, як його вчорашній приятель підвівся і, засукавши рукава, підготувався до виконання своїх обов'язків. — Отакої, друже, виходить, ти і є чернець Тук!

— А хіба я коли-небудь заперечував це? — відповів Тук, не зовсім задоволений, що викрив себе. — Кара не забороняється церковними законами. Цим неслухняним вівцям від неї тільки користь.

Лицар не відповів на ці слова, хоч в очах у нього і спалахнув загадковий вогник.

Змагання, нарешті, розпочалися. Перший стріляв Давід з Донкастера. Він влучно пустив стрілу крізь вінок. За ним Алан Дейль, потім Маленький Джон і Стютлі, далі Вілл Пурпуровий та всі інші. З подиву у лицаря аж дух забило. Кожна стріла лягала просто в ціль. Та ось надійшла черга Мідла, відомого нам мідника Як на горожанина стріляв він досить добре і досі не знав, що таке невдача. Однак цього разу щастя зовсім одвернулося від нього. Він схибив. Стріла на якийсь дюйм майнула повз вінок.

— Йди-но сюди, голубе, — мовив Маленький Джон вкрадливим тоном. — Ченчик висповідає тебе своїм кулачищем.