Робін Гуд - Джон Макспедден

Попереду лежав добрий шмат дороги.

Проте сміливці трималися мужньо. Раз по раз вони оберталися і зливою стріл стримували переслідувачів.

Стютлі був у самій гущавині бійців і бився за двох. Малий прочанин також був тут, проте участі в боротьбі не брав, а все тулився до Робіна Гуда та бурмотів щось собі під ніс, ніби молився.

Ось Робін приклав до рота уславленого ріжка, щоб просурмити збір, але цієї ж миті ворожа стріла пробила йому руку. Прочанин зойкнув і рвонувся до ватажка.

Шериф, що був поблизу, теж помітив рану Робіна Гуда и аж скрикнув на радощах.

— Ха! Тепер ти не скоро стрілятимеш, розбійнику! — вигукнув він.

— Стережись, друже! — почувсь у відповідь голос Робіна, який, перемагаючи біль, ладнав стрілу. — Я приберіг одненьку для тебе. Ось маєш!

З цими словами він пустив у голову шерифові свою несхибну стрілу. Шериф у смертельному переляці впав ницьма, але не досить швидко, щоб уникнути помсти. Стріла зрізала пасмо волосся па маківці шерифа і, якби пройшла трохи нижче, то, напевне, спровадила б його світлість на той світ. Коли шериф упав, то це на якусь мить розладнало лави переслідувачів, і Робін та його хлопці змогли відірватись од них.

Прочанин, увесь тремтячи, витяг носовичок, щоб пов'язати рану Робіну, та ватажок, забачивши його тендітну ручку, здригнувся і, рвучко обернувшись, зірвав з юнака каптур.

— Маріан! — вигукнув він. — Ти тут!

Це була справді Маріан. Це вона допомогла врятувати Вілла. Дівчина, що мужньо трималась у найскрутніші хвилини бою, зараз схилила голову, ніби в чомусь завинила.

— Я не могла інакше, Робе, — сказала вона просто. — Я знала, що ти не пустив би.

Їхню розмову порушив Вілл Стютлі.

— Боже милосердний, ми в пастці! — вигукнув він, показуючи на вершину гори, куди вони всі поспішали.

Там із-за похмурих мурів замку з галасом висипав цілий загін воїнів, озброєних списами та сокирами. Зраділий шериф нараз поновив переслідування.

— О леле! — вигукнула Маріап. — Ми загинули!

— Тримайся, серденько! — втішав дівчину Робін, міцніш пригортаючи її до себе. Але і в нього стислося серце, коли він озирнувся навколо, шукаючи виходу з цього скрутного становища.

— О! Що ж то бачать його очі? На чолі загону, який ішов їм назустріч, був Річард Лі. Він усміхався і збуджено махав рукою.

— Гуде! Гуде! — вигукував Річард Лі. — Тримайся! Ми йдемо на підмогу!

Чи може бути більш хвилююче видовище, а чи звуки, солодші за ці? З криками радості кинулись лісовики назустріч своїм визволителям, і незабаром уся ватага знайшла захисток за мурами замку. Міст заскреготав і звівся, брязкаючи ланцюгами. Гуп! — і важчезна брама зачинилася перед самим носом шерифа. Обличчя служаки перекосилося з люті, а очі налилися кров'ю.

— Ти зрадник — загорлав шериф. –

Розбійників ховаєш!

Він ворог лицарів усіх

Закон ти незважаєш!

ідчиніть! — ревнув шериф до вартового. — Ім'ям короля наказую, відчиніти.

— А хто ти такий, щоб покрикувати на моїх підлеглих? — почувся владний голос, на вежі з'явився Річард Лі.

— Ти знаєш мене добре, зраднику — лютував шериф. — Передай у мої руки ворогів короля, яких ти взяв під захист.

— Добродію, — спокійно відповів йому лицар. — Я певен, що зробив сьогодні добре діло, і зробив я його на своїй власній землі, на яку ви зараз незаконно вдерлися. За свої дії я відповідатиму тільки перед королем. Хай захистить його господь!

— Красно говориш, нахабо! — загорлав шериф, остаточно втрачаючи владу над собою. — Я теж служу королю, і якщо ці злочинці не будуть видані мені негайно, я штурмом заволодію замком і спопелю його.

— Ви краще покажіть мені свої повноваження, — сказав сер Річард коротко.

— Вистачить і мого слова! Слова шерифа Ноттінгема.

— Якщо ви справжній шериф, — відповів лицар, — то кому ж, як не вам, знати, що в межах моїх володінь ви не маєте ніякої влади без спеціального на те наказу короля. До того ж вам слід навчитися кращих манер.

З цими словами сер Річард клацнув пальцями і зник за муром.

Шериф почекав трохи, сподіваючись, що розмова поновиться, але невдовзі відступив, сердито клянучи усіх на світі.

— Наказ короля, кажеш! За ним затримки не буде. Адже я чув, що король Річард уже повернувся з походу.

Тим часом сер Річард Лі вже сердечно вітався з Робіном Гудом.

— Яка щаслива зустріч, славний Робіне! — вигукнув лицар, обнімаючи гостя. — Хіба ж ні?! Бог поласкавішав до мене і послав мені трохи грошенят. Отож я саме сьогодні збирався повернути тобі борг.

— От ви й повернули, — весело перебив його Робін.

— Ні, ні, це дурниці, якась там невеличка послуга! — заперечив лицар. — Я мав на увазі гроші.

— Та їх теж уже повернули, — сказав Робін. — Його світлість єпіскоп Герфорда сам віддав їх мені.

— Повністю? — поцікавився лицар.

— До копієчки, — відповів Робін Гуд, підморгуючи…

Сер Річард посміхнувся, але сказати нічого не сказав.

Домашній лікар сера Річарда Лі перев'язав поранену руку Робінові, і той до обіду пішов відпочити. Перев'язали рани і всім іншим пораненим лісовикам. На щастя, жоден з них не мав серйозних ушкоджень, а тому невдовзі кухоль доброго пива вже веселив їхні хоробрі серця.

За обідом сер Річард Лі познайомив Робіна та Маріан з своєю дружиною та сином. Господиня,