Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди - Владислав Лозінський

тут, між своїми, в християнському краю випало, бо в Туреччині люди не гірші за отакого підстаросту або гайдука. Турки вважають християн за худобу, це правда, але між собою чинять по справедливому, і такої кривди, як мені заподіяли тут, турок туркові не заподіє. Однак я не залишу цього без помсти, хоч би мав дати голову під катівський меч. Краще вмерти, ніж по селах ходити за жебрацьким хлібом або під симбірським парафіальним костьолом простягати руку до людей.

Усю дорогу мій батько так мучився і нарікав на долю, що, нарешті, і я посмутнів, хоч після таких тяжких пригод повинен був тільки радіти. Світ уже не здавався мені такий веселий, як ще вчора.

В Золочеві ми зупинилися, мали тут пробути цілу добу. Будучи завжди допитливим, я зразу після роботи біля коней вибіг до міста, витріщаючись на все, що можна було побачити, хоч, крім замка пана Собеського, цікавого було небагато. Коли я минув замок і вже повертався до трактиру, чую, хтось кличе мене по імені. Обернувшись, бачу молодого хлопця, одягненого в червоний кунтуш із золотистими гудзиками і підперезаного шовковим поясом, у хутряній мадьярській шапочці. Він біг за мною, шкутильгаючи, а коли вже зовсім наблизився, гукнув:

— Гануську, ти не впізнав мене?

— Матвійку! — крикнув і я, тільки тепер побачивши, що це ж справді кульгавий Матвійко з Підбужа, парафіальний слуга, якого в селі називали півчим.

Я дуже зрадів, мовби рідного брата зустрів після довгої розлуки, і кажу:

— Як же тебе впізнати, коли ти такий нарядний і в цьому червоному кунтуша виглядаєш, наче староста!

— Ганка ж бо я, мій Матвійку, Ганка, а ти думав, що панянка, — відповідає він, як завжди, приказкою. — Кунтуш є, і гудзики на ньому блищать, але під кунтушем драна сорочка. Кат його знає, хто оцю ліврею, що на мені, вдягав учора і хто носитиме завтра.

— А чий же ти тепер слуга? — питаю.

— Я в капелі пана підчашого коронного Синявського в Бережанах; граю на скрипці в придворному оркестрі, а всі наші музики носять отакі лівреї. У Львові одружується один придворний пана воєводи, то наша капела їде до нього на весілля. А ти, Гануську, звідки тут узявся? З дощем учорашнім випав?

— Якщо турецький дощ випав тут, то і я з дощем випав, бо повертаюся від турків і не сам. Зі мною батько!

Матвійко від великого здивування широко розкрив очі і рота, високо підстрибнув на здоровій нозі, а кривою, мов у танці, змахнув, підкинув угору, як на «віват», шапку-мадьярку і вигукнув радісно:

— Твій батько повернувся! Хлава богу! Мати божа! Марко повернувся з неволі! А де ж він? Веди мене до нього, бо не повірю, поки не побачу його!

Ми відразу пішли до трактиру. Батько сидів у стайні, в темному кутку, опустивши голову на руки, такий замислений і смутний, що треба було його поторсати, щоб він одірвався від своїх думок і поглянув на нас.

Матвійко почав радісно вигукувати, цілуючи його руки, мовби вітав власного батька, а батько також спершу дуже зрадів, але незабаром знову почав зітхати й витирати сльози, бо Матвійко ніби ще більше навернув його до думки, що його зробили жебраком і що нема чого вертатися до Підбужа, де його діди та батьки жили і померли в чесності й достатку.

— Марку, що з вами? — питає Матвійко. — Чи ви нездужаєте? Я сподівався застати вас веселого, мов пташку в перший сонячний день навесні, а ви мовби з похорону!

— Я і є похований, живцем похований, Матвійку, — каже батько. — Хіба ж ти не знаєш, що я без даху і хліба залишився; чекають мене крайні злидні.

У Матвійка якось дивно заясніли очі. Замість поспівчувати батькові, він весело засміявся, помацав овій, червоний кунтуш, ніби хотів упевнитися, чи не загубив чогось дуже важливого, і каже:

— А я зараз відведу ті злидні!

Видобув з під кунтуша щось дуже дбайливо загорнуте в ганчірки і почав розгортати обережно, поволі, знімаючи одну ганчірну за одною, а було тих ганчірок, може, аж п’ять, здавалося, й кінця їм не буде, а сам позирає то на мене, то на батька та так весело, що аж очі в нього стрибають. Нарешті дістав якийсь папір, складений у кілька разів, розгорнув його і гукає:

— А це що?

— А це що? — повторюємо ми з батьком.

— Королівський декрет! — вигукує Матвійко. — Прийшло утвердження на солтиство.

— Декрет! Прийшло утвердження! — зраділи ми. — Коли прийшло? Хто тобі його дав? Звідки це в тебе? Давай же сюди, покажи!

— Тихо, євреї, нехай сам рабин гавкає, — каже Матвійко і тікає від нас з папером, тільки пальцем показує на печатку на ньому. — Як будете так разом питати й кричати, то нічого не довідаєтеся. Прийшов для вас декрет, Марку, і край. Помалу, бестія, лізла, але все таки прилізла, правда, не сама: мусив я трохи допомогти їй.

Нарешті дав нам Матвійко той папір; батько вхопив його обома руками, а руки при тому тремтіли в нього страшенно, повернув папір догори ногами, бо вмів добре читати лише з друкованого, надніс його до носа, до очей, до уст, мовби хотів покуштувати й понюхати, що там є, потім дав мені.

Це був довгастий аркушик з великою печаткою на облатці. Зверху було виведено красивими великими буквами:

ЗІГМУНТ III, З БОЖОЇ ЛАСКИ КОРОЛЬ ПОЛЬСЬКИЙ, ВЕЛИКИЙ КНЯЗЬ ЛИТОВСЬКИЙ, РУСЬКИЙ, ПРУССЬКИЙ, МАЗОВЕЦЬКИЙ, ЖМУДСЬКИЙ, ІНФЛАНТСЬКИЙ І Т. Д. І ШВЕДСЬКИЙ, ГОТСЬКИЙ, ВАНДАЛЬСЬКИЙ СПАДКОВИЙ КОРОЛЬ.

Текст був написаний по-польськи, але було в ньому багато латинських слів, які я не розумів. Однак ясно і виразно там говорилося, що «чесного Марка Бистрого на солтистві в Підбужі, в нашому симбірському старостві, удержуємо і затверджуємо, декрет побожної пам’яті предків наших утверджуємо і, щоб як посесор привілейований того ж