Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди - Владислав Лозінський

покликав також Вовкулака, Горленка й Семена, і тут я розповів усе, як було: вибираючись у турецьку дорогу, мусив я мішечок з залізною коробочкою довірити Воробі, бо хотів і його таким чином зберегти в безпеці. інакше я не міг зробити, тому що й сам рятувався втечею із Львова.

Всі хвалили мене, що вчинив я так, як і належало, і вірно клятви додержав. Визнали, що я більше дбав про те, щоб залишитися вірним, ніж про власний хліб і здоров’я. Один тільки Вовкулак похмуро дивився перед собою, мовби не вірив, а потім став погрожувати і безчесно лаятись, аж поки Опанас і Горленко різко не осадили його і не почали громити його ж словами, навіть узялися за шаблі.

— Вовкулаче, бісів сину, собача душа, гадюко! — вигукував Семен дуже розлючено, схопившись з місця. Він розчервонівся весь, а з очей у нього наче іскри сипалися. — Чого ти гарчиш, і гавкаєш, і кусатися хочеш, підла душа? Хто тобі про все сказав? Хіба не я? А хто у Мордаха відібрав? Хіба не я? Чиє це було щастя? Моє чи твоє? А коли 6 я не зустрів Мордаха, де була б твоя частка? Якби я затаїв, що відібрав у турка і забрав би собі, звідки знав би ти про це, дурна голово? За мою вірність ти ще й лаєшся? Хочеш бути розумнішим і кращим за нас? Заткни свою пельку перерубану, бо я тобі ще раз її перерубаю, впоперек перерубаю, навхрест, щоб ти був позначений, як шельма!

Запальний Семен уже взявся за шаблю, і хто знає, чим закінчилася б ця сварка, коли б не втрутився Опанас і не розборонив їх, кажучи:

— Буде, як бог дасть, а мені вже тепер бог дав більше, ніж варте те, за що ви цього хлопця мучите, бо мене минула страшна мука і смерть. Чи знайдеться наша здобич, чи ні, ти, Вовкулаче, будь спокійний, ми заплатимо тобі твою частку. Старий Галушка ще вартий чогось, і його слово теж чогось варте. Дістану я листи від гетьмана Конецпольського і від інших панів, що мене добре знають, сам королевич Владислав писатиме за мене, і сміливо поїдемо з цим хлопцем до Львова; знайдеться, — слава богу, поділимося ретельно; не знайдеться — теж слава богу; така його воля.

Нарешті домовились, що Опанас з Семеном і Вовкулаком, а Горленко в усьому поклався на Опанаса, поїдуть зі мною до Львова, а поки вони домовлялись, я думав лише про Воробу: чи залишився він вірний мені, й дотримав присяги, і що буде, коли зрадив? Чи повірять мені тоді, що я говорив правду, і чи скінчаться, нарешті, всі мої турботи, чи стану я перед тими людьми у Львові, які, певно, й досі вважають мене злочинцем, сміливо, з цілковитою правдою і без будь-якої скритності в серці, як людина невинна, гідна їхньої прихильності?

Та коли постав перед моїми очима Вороба такий, яким я добре знав його і яким виявився він для мене в тяжку годину, похмурий, буркотливий, але чесний і вірний чолов’яга, я перестав непокоїтись, будучи певен, що не помилився в ньому.

Після цієї наради всі хотіли мене затримати до ночі в обозі, щоб я побув на їх гулянці, але я дуже відпрошувався, бо знав, що там, у Кам’янці, Захнович, мабуть, уже сердиться, а батько дуже журиться, що так довго не повертаюся. Дали мені коня, Семен сів на другого і провів мене аж до Кам’янця. По дорозі ми розповідали один одному про всі наші пригоди від часу, коли він мусив тікати з Підбужа. Я розказав йому, як гайдук із Кара-Мордахом шукав мене у Львові і як хотіли мене спіймати і взяти на муки до ратуші. Коли я згадав, як розказував мені золотар Лоренц, що Кара-Мордах має листи від впливових панів і від самого семигородського князя та що, може, і далі за нами буде гнатися, Семен вигукнув:

— Кара-Мордах? Він нікого вже не вкусить, зрадливий пес! Загинув по заслузі, жаль тільки, що не від моєї, не від козацької руки! Потрапив у руки волоського господаря Томжі, з яким мав свої дільця і якого так само ошукав і зрадив; велено було відрубати йому голову. Голова його на високій палі два тижні стирчала на полі під Яссами, а тіло голодні собаки пожерли.

XVII Як показав себе Матвійко

Захнович мав затриматися в Кам’янці ще кілька днів, і дорога до Львова не могла бути короткою, бо ми їхали дуже поволі і часто зупинялися попасти й дати відпочинок коням, яких Захнович хотів привести додому гладкими й здоровими, щоб не втратили вогника й форми. Тому я, користуючись тим, що кам’янецькі вірмени мали свою пошту, написав два листи: один до дана Невчасного, другий матері, просячи, щоб лист до матері панна Мар’яночка вислала через пана Зибулта. Я дуже тішився, пишучи листа матері, бо уявляв собі, як вона зрадіє, коли довідається, що я так щасливо визволив батька з поганських рук і сам разом з ним повертаюся до неї.

Зате мій батько, чим ближче було додому, тим ставав сумніший, бо я не міг приховати від нього, що підстароста і Кайдаш відібрали у нього посаду війта, підло вигнали матір з її спадкового маєтку і таким чином усіх нас поробили жебраками. Він то мучився і переживав так, що аж жаль було дивитися на нього, то знову охоплювала його страшенна лють, і він погрожував порубати сокирою голови підстарості і гайдукові на скибки, хоч йому й доведеться за те висіти, то нарікав на його високість короля, який, звичайно, був ласкавий до нього, а не виконав обіцяного.

Я втішав тата скільки міг, ставлячи йому за приклад, як бог не покинув його в неволі і мене, бідного підлітка, взяв собі за знаряддя, щоб виявити йому свою ласку, а я, хоч без гроша, науки й досвіду, проте потрапив до нього на далеке море і привів до батьківщини.

— Нехай би я марно загинув між поганими, — нарікав батько, — аніж маю терпіти таке, що мені