Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди - Владислав Лозінський

виходу з міста стоїть великий і дуже пристойний караван-сарай, тобто турецький заїзд разом із трактиром, де, очевидно, зупинялися дуже знатні й багаті купці. Коли ми проходили повіз нього, я почув раптом звуки флейти, такі знайомі, що спершу подумав, чи не вчулося це мені. Підбігаю ближче до вікна, з якого долинала музика, але саме цієї хвилини вона замовкла. Жду ще хвилину, хоч батько тягне мене за поли, щоб я вже йшов, бо сутеніє, а до Козлуджі ще добрий шмат дороги. Незабаром почув я знову ту саму музику і тепер уже був певний, що слух не обманює мене, бо впізнав мелодію пісні:

Сонце вже сіло, темна ніч надходить.

Що то за голос до мене доходить?

Слухати буду — напевне вгадаю,

Чого та жінка болісно ридає.

Ніколи, ні раніше, іні потім, жодна музика не здавалася мені такою солодкою і чудовою, як оця, бо вона провіщала нам порятунок.

— Пан Бонарик! — вигукнув я з великою радістю і побіг до трактиру, залишивши здивованого батька на дорозі.

Так воно й було, як я здогадувався. У вітальні трактиру на килимі сидів пан Бонарик по-турецьки з підібганими під себе ногами і грав на своїй довгій флейті, аж обличчя в нього розчервонілось, мов коралі, а щоки надулись, наче пузир.

XVI Око пророка!

Здивувався пан Бонарик, коли мене побачив, аж флейта у нього з рук випала. Дуже зрадів він і привітав мене людяно, потім одразу ж побіг за паном Захновичем. Почали мене розпитувати, звідки я тут узявся і хто цей чоловік, що йде зі мною, а коли я розповів їм усе, дивувалися такому щасливому випадкові, хвалили мене, а батькові виявляли вояку пошану, співчуваючи йому в недолі, яку він перебув, і бажаючи щасливої зміни. Коли я побачив їх обох, мені здалося, ніби я вже вдома, а не на чужині між поганими. Я сказав їм «про це.

— Добре говориш, — зауважив пан Захнович, — бо ти справді немов удома. Ти і твій батько повертатиметесь до Польщі разом зі мною.

Я не знав, як і дякувати йому за таку ласку. Буду вам, кажу, служити як найвірніший слуга, а він мені на те:

— Я, може, так само радий із цієї зустрічі, як і ви. Мені бракує людей до коней, і завтра ми мали найняти якогось турка аж до кордонів Польщі, а тепер ми візьмемо твого батька і тебе. Так і мені краще, і вам буде добре.

Пан Захнович купив у цьому краї шість добрячих коней, двох жеребців і чотири кобили, всі дорідні, чудові, — кращих і дорожчих, мабуть, ніде не знайдеш. У дорозі ми мали багато роботи і клопоту з тими кіньми, бо доглядали їх, мов паненят. Пан Захнович аж тремтів над їх здоров’ям, тому що в кожному з них було закладено цілий маєток. Я бажав би всякому, щоб йому так було добре, як цим німим тваринам за весь час дороги.

Щасливо, хоч і не без пригод та різних прикростей, вийшли ми нарешті з турецьких крав, переправились через землі Волощини і дісталися на польський кордон до Дністра. Стояла вже пізня «осінь. Коли ми переправлялися через Дністер, долинув до нас звук костьольних дзвонів. Ніколи не забуду, як зраділа у мене душа, коли я почув його; це був ніби привіт нам. бідолахам, на порозі любої вітчизни. Давно вже не чув я дзвонів, бо в турецьких краях християнам не можна ні веж на костьолах будувати, ні дзвонити. Тому далекий дзвін, що плив, до нас разом із Дністром, здавався мені такою солодкою музикою, як спів небесних ангелів.

Але ці дзвони не лише божу хвалу провіщали; несли; вони до неба людський жаль і плач, і нарікання, бо все Поділля ще кривавилося після жорстоких татарських розбоїв; ще не погасли пожежі там, де поганці палили села, хутори і міста; скрізь згарища і руїни, і поля, затоптані копитами татарських коней так, що й трава не хотіла рости.

Любий боже, які страхітливі випробування посилаєш ти на польську землю, а ще страхітливіші — на подільську, — таку врожайну землю, де мед і молоко текли б ріками, як-то кажуть, коли б не люті татари! Ми під угорськими горами мало зазнали від татар, і у Львові, міцній фортеці, пани міщани не боялись їх, але тут, на подільській землі, люди добре взнали, що таке татарин.

Ми проїздили повз великі земляні насипи, яких тут роблять багато, щоб з них можна бачити далеко, чи не йдуть татари; минали викопані нашвидкуруч окопи, в яких нещасний народ, як міг, майже голими кулаками боронився; тут і там валялись обгорілі бочки, в яких запалювали смолу, щоб дати людям знак про наближення татар. А скільки всюди знищено майна, скільки загинуло марно людської праці, цього я вже лише через саму жалість розповідати не можу. По дорозі до Жванця ми мовби попали в саму пащу татарську, хоч татар уже давно не було; часто бачили ми місця розташування таборів, а в них — вояк і озброєних селян, а по полях кочували тут і там купки людей, що їх у татар відбито: чоловіки, жінки, діти; тепер вони, врятовані, поверталися додому, і все-таки не були веселі, бо йшли замучені, голодні, хворі.

Цих бідолах визволив пан Степан Хмелецький, перетявши татарам дорогу, коли ті повертались у Буджак із здобиччю і з взятим у неволю християнським людом, — той самий Хмелецький, славний лицар, про якого люди співають і, певно, ще багато віків співатимуть:

Гей, Хмелецький, муже славний,

Не знав таких час прадавній.

Не один вік, не два сплине —

Твоя ж слава не загине!

Помер Хмелецький шість чи сім років тому, колі вже був київським воєводою, але за кілька років перед смертю, коли татари під проводом султана Нурадина наїхали