Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди - Владислав Лозінський

Коли б у Польщі більше було таких вояк, як він або гетьман Конецпольський, не тільки татарська нога не ступила б на наші землі, але і їх розбійницькі гнізда ми знищили б дощенту.

Під Кам’яїнцем ми весь час зустрічали різних вояк, що йшли уже на зимові стоянки: кавалеристів у латах, драгунів, піхоту, але найбільше — запорозьких козаків, які колись воювали разом з паном Конецпольським і паном Хмелецьким, а тепер поверталися до своїх куренів за Дніпро. Досхочу надивився я на молодців, з яких кожний так нагадував Семена, що він ще раз привидівся мені, хоч його й не було між ними. В Кам’янці ми мали побути кілька днів. На другий день нашого там; перебування Захнович увечері, лягаючи спати, дав мені листа і сказав:

— Завтра вранці, тільки-но настане день, віднесеш; цей лист у Княжіполь до двору і віддаси панові Івану Аваку, який, чув я, повернувся з Балти і має до мене термінову справу.

Пан Авак був так само, як і Захнович, вірменин, але займався вже не торгівлею, а був у війську; служив по-лицарськи королю. Від Кам’янця до села Княжполь дві милі. Отже, я вибрався в дорогу дуже рано;, ще вдосвіта, бо день був уже короткий, а я йшов; пішки. Пана Авака не було вдома, він мав повернутися; тільки наступного дня, а через те що Захнович не казав; мені чекати відповіді, я віддав лист підліткові і, не гаючись, вирушив назад до Кам’янця.

Дорога вела мимо великого трактиру, де, мабуть, було повно козаків і вояк, бо ще здалека я бачив на подвір’ї кілька десятків коней, а з вітальні трактиру долинали до мене веселі вигуки, як це звичайно буває, коли десь гуляють люди.

Правду кажучи, і мене трохи вабило туди, щоб принаймні хоч подивитися на веселу компанію; я вже навіть затримався хвилину на дорозі, вагаючись, зайти чи ні, але тому, що з грішми в мене погані були оправи і тому, що не дуже безпечно незнайомому вмішуватися до чужих утіх, я пішов далі своєю дорогою. Ледве пройшов я кілька кроків, як чую, хтось поквапливо йде за мною, і тільки-но хотів я оглянутись, коли хтось твердою рукою ударив мене по лівому плечу.

Обертаюсь і бачу перед собою страшенного чолов’ягу в козацькому одязі, при шаблі; на його обличчі з рудими вусами був довгий, синій, певно, недавно загоєний шрам, що тягся від ока через ніс аж до підборіддя. Чолов’яга цей дуже суворо дивиться мені в очі і каже грізним голосом.

— Око пророка Синопа Архіока!

— Муштулук! — зразу вигукнув я, навіть не подумавши. Це слово вилетіло з моїх уст якось мимоволі. Семен так вбив його мені в пам’ять, що й сонний я був би сказав його.

— Галушка тобі кланяється! — мовив на це козак і, не чекаючи, що я відповім йому, скочив до мене, схопив щосили за горло, повалив на землю, притиснув коліном груди і так здушив, що я не міг ні крикнути, ні навіть перевести дух.

Вискочило ще двоє козаків і, поки я зміг що-небудь сказати, зв’язали мені руки мотузкою і поволокли в поле. Якийсь підліток уже привів сюди від трактиру коней, козаки посідали на них, той страшний, з перерубаним обличчям, що промовив до мене Семеновими словами і зразу ж повалив на землю, тепер прив’язав мене до свого коня.

Досі я не знав, що зі мною діється, — так усе це раптово, в одну мить сталось, а в очах моїх ще скакали то іскри, то чорні цяточки, — так здушив мене цей негідник, але тепер я опам’ятався і бачу, що один з козаків не хто інший, як Семен Галушка!

— Семене! — вигукнув я. — Семене!

Семен лиш поглянув на мене ніби гнівно і водночас з жалістю, але нічого не відповів і одвернувся.

Козаки рушили через поле доброю риссю, а я мусив бігти щодуху, щоб не відставати од коня, і вже відчував, що от-от зомлію, коли Семен сказав щось тому, хто тяг мене на ремені; через хвилину вони уповільнили ходу, почали їхати кроком. Я так захекався, що й слова не міг промовити.

— Семене! За що тягнете мене на ремені, як татари? — питаю згодом, трохи віддихавшись.

— Знаєш за що, — відповідає коротко Семен.

— Ні, не знаю, і ти не знаєш, бо ж ти мене ще не питав.

— Не бійся, знаю добре, — каже Семен. — Я був у Підбужі, і там мені розповіли…

— Що?

— Що ти викопав і втік.

— То тобі погано розповіли.

— А хіба не викопав? — питає Семен.

— Викопав, — відповідаю, але вже сміливо й гнівно, бо я ніколи не чекав вад Семена, щоб він, не вислухавши мене, так зрадливо і як останнього злочинця наказав спіймати і зв’язати.

Якийсь час ми посувалися мовчки, Потім Семен знову почав:

— Чому ж далі не кажеш?

— А чому ж ти сам не питав мене? Чому направив цього чоловіка, щоб напав на мене, як розбійник, не чекаючи, поки промовлю хоч слово. Ти ж перший повинен був побачити і впізнати мене, якщо зміг указати на мене іншим!

— Бо так треба було, — відповідає Семен, але дивиться не на мене, а в поле, мовби соромиться того, що вчинив. — Так треба було, щоб мені повірили, бо я самі перед тими людьми стою, як винуватець. А тепер вони переконалися, що я, говорив правду. Те, що я закопав, а ти забрав, належить нам чотирьом: моєму нещасному батькові, про якого не знаю, чи ще живий він у турецькій неволі, мені і цим двом старшим молодцям: Вовкулаці і Горленку. Навіщо ти викопав?

— Бо інші були