Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди - Владислав Лозінський

— Бачив, але ж ти ще перед тим викопав… так, мені говорили… А зрештою, це не моя тільки річ: вона належить чотирьом…

Мою розмову з Семеном дуже уважно слухав той, що прив’язав мене до свого коня. Це був Вовкулак. Він з недовір’ям поглядав то на мене, то на Семена, чи не змовляємось ми один з одним.

— А де ж ти подів те, що викопав? — питає Семен.

— Там, де, мені здалося, безпечно йому буде, — відповів я.

— У тебе воно?

— Не в мене, а у Львові.

— Де?

— В надійних руках.

— Дай боже, — каже Семен, — щоб це справді були надійні руки, бо інакше живий від нас не вийдеш, і краще було б тобі на світ тоді не родитися!

— Дай боже, щоб кожний залишався тобі таким вірним, як я, Семене! Хто велів тобі повіряти свої таємні справи мені, хлопчакові? Прив'язувати до ніг мені важкий камінь? Заносити меч над моєю головою? Бо то справді був для мене меч, меч на моє горло! Я мусив покинути матір, тікати світ за очі, ховатися, мов злодій, добрим людям брехати, жити, в безустанній тривозі, щоб залишитися тобі вірним, і я залишився. А коли цієї проклятої речі не буде вже у Львові, то її, певно, чорт узяв, бо це його власність була, та й тебе візьме, ти вартий того будеш, якщо захочеш помститися на невинному!

Нічого Семен не сказав на це, але видно було, що йому стало дуже не по собі після моїх слів. Так ми їхали мовчки досить довго, аж до Паківець, — тамошній замок весь час бачили ми над Смотричем. Недалеко від Панівець бачу обоз, невеликий, наметів двадцять і стільки ж возів, а біля возів кілька десятків осідланих козацьких коней.

Від обозу чути радісні крики і стрільбу з самопалів та пістолетів. Семен і обидва козаки перезирнулись здивовані, мабуть, для них це було загадкою, однак уже з вигуків можна було зрозуміти, що там відбувалось якесь козацьке торжество. Два козаки вискочили на конях з обозу, мчать нам назустріч і, вимахуючи шапками, кричать, що мають добру новину.

— Опанас! Галушка старий!

— Батько! — крикнув Семен радісно, аж у мене серце стрепенулось, і помчав кар’єром до обозу так, що тільки його кінь міг це витримати.

Вовкулак теж пустив свого коня риссю, отже я знову добре мусив напружувати ноги, але було вже близько, і я не дуже стомився, навіть був радий, що скоріше побачу, що діється в козацькому обозі. Вовкулак під’їхав до обозу, весь час міцно тримаючи мене на ремені: він боявся, щоб у цій метушні я не зірвався і не втік. Але я, коли б навіть мав змогу тікати, певно не тікав би, бо те, що я побачив, так мене, підбадьорило, що я ночував себе вже зовсім безпечно.

Громада козаків з голосними криками «ура» піднімала на руках угору Опанаса, а Опанас, стоячи на їх долонях, нахилявся то вправо, то вліво, щоб зберегти рівновагу, але весело усміхався до молодців і потрясав шапкою. Глянувши на Опанаса, Семенового батька, я вигукнув з радістю:

— Панько!

Бо це ж був не хто інший, як Панько, турецький в’язень, якому я в розшуку допоміг щасливо втекти і з яким їхав караваном усю дорогу через Балканські гори.

Семен, не можучи протиснутися до батька, загукав на козаків, щоб пустили його, і старий Галушка раптом наче потонув між молодцями, а потім, виринувши з натовпу, почав вітатися з сином. Усі разом говорили до нього, розпитували його так, що він не міг нікого зрозуміти і нікому не відповідав, лиш руки потискав усім по черзі. Коли наблизився до Вовкулака, який держав мене, мов хорта, на прив’язі, я знову гукнув:

— Панько!

Опанас тільки тепер помітив мене і якусь хвилину стояв здивований, мовби не вірив власним очам.

— Ганусь! — раптом вигукнув він. — їй богу, Ганусь! Ти тут? На ременяці прив’язаний? Вовкулаче, що це таке?

і не встиг ще Вовкулак відповісти, як він підскочив до мене, розв’язав руки, схопив в обійми, підняв угору й, показуючи козакам, закричав:

— Молодці! Оцьому хлопцеві я маю дякувати, що повернувся до вас живий, здоровий. Він мене вирвав з турецьких кайданів, урятував від смерті на палі; коли б не він, уже б сичі і круки давно обгризли б Галущині кістки!

Почувши це, схопили мене козаки, з голосним криком підняли вгору, як перед тим Опанаса, і, стріляючи на «віват», обносили навколо обозу. Коли, нарешті, поставили на землю, підбіг Семен, обхопив мене руками і, як рідного брата, почав цілувати і дякувати мені,

— Ти не думай про мене погано, — казав він, вибачаючись, — забудь те, що сталось! Я завжди був і буду тобі братом і другом.

Бачиш, я був певний, що ти мене зрадив. Говорили мені в Підбужі, що ти викопав те, що я довірив тобі, бачили, як ти викопав і втік. Через де чекало мене велике нещастя, бо Вовкулак і Горленко вважали мене зрадником і злодієм. Несподівано побачивши з вікна трактиру на дорозі тебе, я хотів спершу сам поговорити з тобою, але коли б Вовкулак побачив нас, а це злий чоловік, зажерливий, як голодний вовк у степу, він запідозрив би мене у зраді. Тому я послав його до тебе з тим словам і знаком. Не про себе я думав, а про свого батька, бо Вовкулак і Горленко мали дати мені грошей «на викуп, а без цього я не дістав би од них ні копійки. Але тепер усе гаразд. Будь же мені братом і другом, як і раніше!

Потім узяв мене Опанас до окремого намету, куди