Розбійник Пинтя у Заклятому місті - Олександр Дюлович Гаврош

Проте сама чаклунка дивним чином врятувалася. На своє щастя, вона лише ступила на початок мосту, коли почалося його цілковите знищення. Тож Ґанджі-баба встигла відбігти назад, поки останні уламки безнадійно ринули додолу. Тепер чарівниця стояла в повному заціпенінні, озираючи суцільну руїну. Відтепер вона була замкнена в своєму райському куточку. Обличчя її спаленіло від люті. На мить із чарівної пані постала заклякла зморена бабця, обличчя якої було густо пооране глибокими зморшками, вбрана в якесь рам’я, на диво схожа на ту, що загинула у Мідній хащі.

Згорблена стара, що мовби встала з труни, заскрипіла залізними зубами, вирвала із сивої облізлої коси волосину, зім’яла її скарлюченими пальцями в зморщеному кулачку і щось над ним прошепотіла. На овиді відразу заграло сліпуче проміння. А за мить світла стало стільки, що довелося мимоволі заплющити очі.

Тим часом утікачі від пережитих потрясінь розливалися істеричним потоком найгучніших слів.

— Невже вона загинула? — лопотів безперестанку очманілий з такого зиґзаґу долі Зелений заєць.

— Бий тебе небесна сило, страхопуде! А що їй ще лишалося? — підкручував вуса опришко. — Гей-го, Пинтю, буде з тебе чоловік!

— Відтепер у Закрайсвітті все докорінно зміниться. Порушиться противага сил. Що тепер буде? Що буде? — бідкався куций.

— Еге, з тобою пива не звариш, зелений прихвосню! Я не розумію: ти за Ґанджі-бабу чи проти неї? — розгнівався отаман.

— Я… Я не знаю, — затремтів вухань. — Все ж таки вона була моєю господинею стільки років…

— Не вірю я в її смерть! — прогудів Татош. — Це лише в казках добро перемагає зло.

Татош як у воду дивився, бо раптом в протилежному від сонця боці край неба заграв кривавим полум’ям.

— Жива! — вигукнув радісно Зелений заєць, озирнувшись через плече. — За нами погоня!

— Вогняний дощ! — сплюнув Пинтя. — Не розумію, чому ти так тішишся, незугарний прислужнику?

Але тепер і до вуханя дійшло, що виживання Ґанджі-баби несло загрозу їхньому життю. А кожному, як відомо, своя сорочка ближча до тіла.

Золота хмара рухалася прудкіше за Татоша, тож їхня зустріч була неминучою. Блиск за спиною ставав дедалі яскравіший. Всі розуміли, що зараз вирішиться доля їхньої мандрівки.

— А що там — праворуч? — показав топірцем Пинтя на біле мливо, що висіло за скелями. — Там клубочиться суцільний туман. Гайда в ті хмари, хлопаки! Там ми сховаємося від неминучої кари.

— Навпаки, саме там нам кінець, — похитав головою Татош.

— Це Жорна часу, — сполотнів Зелений заєць. — Звідти ніхто не вертається. їх боїться навіть Ґанджі-баба.

— Там мелють таких волоцюг, як ви! — виткнув нарешті свого носа з тайстри і вчений дотепник, щоб уджиґнути Пинтю.

— Жорна часу? — здивувався розбійник. — То там сидить отой найвищий суддя, який кожному наприкінці заплатить за його діяння?

— Так, там править Князь духу, — кивнув головою Татош. — Туди приходить кожен по завершенні свого земного шляху, щоб відповісти на два запитання: для чого жив і як жив?

— Цікаво, що присудили б мені? — задумався отаман. — Вдома мене найясніший цісар хоче повісити — догори чи вниз головою. Це вже як йому вдасться. А тут Ґанджі-баба ладна підсмажити мене живцем як великомученика.

— Ніхто не знає, що там і як там, — зітхнув Татош. — Там велике всепоглинаюче Ніщо. Але вам ще зарано, пане розбійнику, до Жорен часу. Ви ще не завершили свої справи тут, на землі.

— Отож-бо й воно! — зітхнув Пинтя і чомусь згадав не мешканців Заклятого міста, які його виглядали, наче манну небесну, а світлого янгола з білявим волоссям, з небесних оченят якого скрапували перли. І знову на отамана насунув незмірний розпач. Який він все-таки несусвітній дурень! За це його у Жорнах часу точно перемелють на пекельне борошно.

Татош летів просто на червоний диск сонця, але вогняний полиск позаду ставав щораз сильнішим.

— Може, нам сховатися хоча б за ці хмарки? — махнув розбійник на білосніжний табунець, що пропливав над ними.

— На жаль, я не зможу піднятися так високо, — видихнув важко Татош.

— А щоб вам пси губи лизали! — лаявся опришко. — Мусить бути вихід, товариство! Ану, вухастий, оповідай, що знаєш! Ти ж порученець самої Ґанджі-баби, чорти б її вхопили! Якби я стільки років у неї прослужив, то вже б гори звертав.

— Гаразд, я його зупиню! — мовив сумовито Зелений заєць і витер чоло хустинкою. — Тільки зсадіть мене на моріжок.

— І що ти будеш робити? — недовірливо скинув на нього оком розбійник.

— Ще не знаю… Ви шляхетна людина, Пинтю! Тому дуже прикро, що нам доводиться так хутко розлучатися. Напевно, це присуд темного фатуму. Ет, чому така прірва лежить між тим, що нам хочеться, і тим, що стається? — Зелений заєць зняв свій дуркуватий циліндр і навіть пустив у нього дві сльозинки.

Вони приземлилися на пагорок, що здіймався над зеленого рівниною. Золота хмара вже висіла майже над ним.

— Летіть, друзі! Мерщій! — обійняв їх на прощання вухань і вишмаркався в хусточку. — Не гайте часу! За мене не хвилюйтеся!

— Якщо врятуєшся, Зелений зайцю, то почнеш нове життя, про яке ти так мріяв. Присягаюся при свідках, що зрікаюся свого володарства. Більше над тобою не має пана. Ти — вільний! Цілком вільний, як вітер у полі, холера б тебе вхопила!!! Чуєш? Вільний!!! — гукав Пинтя вже з висоти.

Той у відповідь опустив очі, закашлявся і, затинаючись, із салатовим капелюхом у лапках замурмотів щось незрозуміле, кланяючись, мовби за щось вибачався.

Тим часом отаман на ходу перекрутився в сідлі лицем до кінського хвоста, щоб краще оборонятися від невідступного напасника.