Розбійник Пинтя у Заклятому місті - Олександр Дюлович Гаврош

— Мені?! — перелякався пацюк. — Нізащо! Я у ваші дурні ігри не бавлюся!

— Це не забавки, мій вічно невдоволений читальнику! Не замісивши глини, не виліпиш глечика! Це почесна й важлива місія. Ти полетиш до міста і попередиш усіх про небезпеку! А тоді розчаклуєш усіх чоловіків.

А ми відволікатимемо Вогняний дощ на себе! Як ти гадаєш, мудрагелю, де буде небезпечніше: тут чи там? — Пинтя показав на Ратушу, що вже ясніла вдалині. Тепер там замість чорного стягу на шпилі розвівався блакитний із золотою трояндою посередині.

— Я не боюся нічого, крім небезпеки! — гордо розправив груди Фаралампас. — Що ж, долі не змінити! Страх надає ногам крила, а тому я візьму на себе цей важкий тягар — врятувати людство від кам’яних пут. О, солодке безумство! Я кидаю тобі виклик: або Цезар, або ніхто!..

Середній брат одразу зрозумів небезпеку, яку ніс невблаганний кат Ґанджі-баби. План Пинті видався йому цілком розумним. Тож біля міста два дракони, зустрівшись, одразу розлетілися. Вже трохи охлялий старший брат із тайстрою на шиї, в якій бовтався учений щур, почав знижуватися на площу перед Ратушею і собором, де вже зібрався чималенький натовп на чолі із його величністю та молодятами — принцесою Геремією та принцом Прунсликом. Усі були сповнені найприємніших очікувань, бо бачили, що в повітрі коїться щось надзвичайне.

У лапках Фаралампас стискав темну шорстку вію Гиндибука, до якої його про всяк випадок Пинтя ще й прив’язав. Учений щур одразу після приземлення мав розчаклувати сильну половину Закрайсвіття, аби чоловіки могли вчинити спротив Золотій хмарі. Як це зробити — опришок не встиг придумати. Але там були значно досвідченіші воїни. Як-от славний лицар Чорної пір’їни Молибог, який не знає страху та втоми.

Попри скажений вихор, який несамовито дув Фаралампасові у писочок, від чого його біла шерстка стояла сторчма, щур почувався на сьомому небі і готовий був пробачити Пинті усі ті неймовірні злигодні, яких він натерпівся за ці дні. Адже сьогодні саме він здійснить подвиг і ним захоплюватимуться прийдешні покоління, так як оце він втішається вчинками античних героїв, що закарбовані у старих фоліантах. Нарешті й Фаралампас утне щось таке, про що згодом напишуть у книжках із золотими корінцями. Недарма він обрав собі таке вигадливе прізвисько — Світла голова. Щурик випростав обвислі плечі і навіть обережно показав гострі різці. Хай бачить Прунслик і його тітонька Пудермантель, що він уже нічого не боїться! Він — Геркулес. Ні, він кращий за Геркулеса! Адже той усе ж був сином богів, а він — лише звичайний хатній щур.

Та щойно на площі приземлився дракон із Фаралампасом і оркестр підземної бригади вшкварив урочистого марша, як радісний лемент змінили крики розпачу. Майдан миттю спорожнів. Усі сховалися в Ратуші.

Тим часом Пинтя на середньому драконі летів у інший бік Закрайсвіття — туди, де майже ніхто не поселявся. Вогняний дощ рушив за ними. Адже такою була воля Ґанджі-баби: спочатку поквитатися з головним кривдником. Відстань між ними невпинно скорочувалась.

Втікачі оминули Скляну гору і були вже над Мідною хащею, хоча тепер вона зовсім не нагадувала ту мертву хащу, в яку недавно так безпечно забрели наші мандрівці. Тепер це був густий, тінистий і затишний ліс, щоправда, з легеньким червонуватим відтінком в певних місцинах.

Біля хатинки брамників нікого не було. Так і є: віконниці і двері були наглухо забиті. Пинтя спитав у змія, чи не відає він, що трапилося з братами-калічками?

— Готуються до весілля! — усміхнувся дракон. — їх уподобали дівчата із Заклятого міста.

— Гей-го! Всі люди як люди, лиш я один — навіжений, — закрив обличчя руками розбійник, згадавши свою милу, що залишилася в протилежному краю цієї дивовижної країни.

— Зелений зайчику, якщо ти мене чуєш, — загукав він до неба, — зроби так, аби я на мить побачив Церцерушку! На одну мізерну мить! Я маю їй сказати щось конче важливе! Щось таке, без чого не можу навіть умерти! Прошу тебе не як володар, а як твій брат! Ще поки що живий твій брат! Я знаю, що ти можеш! Знаю…

Дракон здивовано глипнув на отамана. Чи, бува, цьому розбійнику від перевтоми не замакітрилося в голові? Гукає до неба, в якому ані хмаринки, а за ними невідступно тягнеться Вогняний дощ. Тут треба боронитися, а не про любок марити!

Тієї ж миті звідкілясь узялася блакитна прозора кулька, наче краплина роси, але значно більша. Всередині неї сиділа білява дівчина у рожевій сукні, гарна, як ранковий промінь. На її плечах наопашки був накинутий чорний довгий плащ із каптуром. Біле волосся, що спадало кучерями навколо високого відкритого чола, було стягнуте вузьким золотим обручем. Сині очі випромінювали тугу, тендітні руки молитовно складені.

Прозора кулька приземлилася на дракона, але він не відчув жодної ваги. Навпаки, до нього наче влилася нова сила. І вони знову почали відриватися від переслідувача.

— Як ся маєш, Церцерушко, любонько моя? — кинувся до повітрулі по вуха закоханий парубок. Душа його раювала.

— Не торкайся мене, любий, бо я одразу зникну! — підхопилася дівчина. Вона й далі перебувала в кульці, що охороняла її від навколишньої дійсності. Але голос її був добре чутний, мовби між ними не існувало жодної перешкоди.

— Я не сказав тобі, мій світлий янголе, найголовнішого: тепер я не зможу прожити без тебе й дня. Ти запалила в моєму зачерствілому серці мерехтливий вогник любові, то ж відтепер я обома долонями буду оберігати його від вітру.

— Я теж чекатиму тебе, мій солодкий друже, — в її небесних очах зблиснули перлинки, а голосок забринів, як чарівна мелодія.

— Як упораюся із Золотим дощем, то відразу по тебе приїду. Ми полетимо до моєї країни, де нас ніхто ніколи не знайде. Присягаю!

— Ми більше ніколи не побачимось, мій