Розбійник Пинтя у Заклятому місті - Олександр Дюлович Гаврош

— У Небесного погонича давно нема Вогняного батога і Татоша, тож це не міг бути він! — рявкала вона на Золоту хмару. — Це ті пройдохи, що скористалися з моєї гостинності і обібрали мене до нитки!..

Сповнений рішучості помститися за кривди, Вогняний дощ удруге помчав небокраєм. Зелений заєць перелякано дивився з високої трави, в яку він заховався, на пурпурове хмаровиння, що грізно прошуміло у високості. Далі зняв циліндра, щось промурмотів, зітхнув і почвалав на північ шукати собі нової долі — без володаря і володарки.

Золота хмара наздогнала утікачів аж над Царством песиголовців. Татош вибивався із сил, ледве метляючи дванадцятьма ногами. Однак знижуватися не можна було ні в якому разі, адже якби мандрівці опинилися на нижчому рівні від Вогняного дощу, він би їх миттю спопелив.

Розбійник відчував спиною жар, яким пашіла Золота хмара, але нічого розумного до голови не бралося. Коли ж у плечах йому запекло так, що сорочка мало не задимілася, отаман збагнув, що далі тягти нема як — треба негайно приймати бій. Іншого не дано.

Пинтя на льоту знову пересів лицем до кінського хвоста, вихопив із-за пазухи Вогняний корбач і, прикривши лице капелюхом, щосили шмагонув хмару, що заволокла майже увесь простір за ними.

Удар батога-корбача, вочевидь, був болючим для Золотої хмари, бо вона на мить завмерла від болю, а далі розродилася такою блискавкою і громом, що в друзів ледь вуха не потріскали. На таке божевільне чворохкання повибігали зі своїх халуп песиголовці, задерши огидні собачі пащеки до неба. Але, на їхню біду, з височини на них полився справжній вогонь, спалюючи все дотла. Це було справжнє земне пекло, в якому згорало живе і мертве.

Поки очамріла з болю Золота хмара випоміщала злобу на випадкових людинопсів, Татошу вдалося вирватися вперед. Царство песиголовців лишилося позаду, і вони вже летіли над Шовковою державою.

— Ховайтеся, людоньки! Утікайте з нашого шляху! За нами — смерть! — гукав Пинтя шовковитянам у барвистих халатах і тюрбанах, що торгували на багатотисячному базарі і дружно показували на них руками, широко усміхаючись. Напевно, люди його почули, бо за хвилю сипонули в різні боки, тягнучи на собі дітей. Здійнявся несусвітній шарварок. Така паніка, мабуть, виникає під час раптового оголошення війни.

Та розлючений Вогняний дощ був гірший за напад будь-якої ворожої армії. Увесь різноманітний крам разом із віслюками та верблюдами, що жалібно горлали, залишився лежати на запилюженому майдані. За мить столиця Шовкової держави цілковито обезлюдніла.

Татош ледве дихав, коли на горизонті попереду них з’явився дракон із двома головами.

— Це брат Шарканя! Ми врятовані! — вигукнув Пинтя. — Лети просто до нього!

Летючий ящур теж їх помітив і, лігши на крило, повернув у їхній бік.

— Як ся маєте, добродії-мандрівники? — бадьоро поцікавився змій. — Бачиш, славний Пинтю, ми скористалися з твоєї мудрої поради і таки домовилися з людьми. Тож тепер пантруємо спільні терени від різних несподіванок і халеп.

— Яке щастя, що ви нарешті порозумілися! — Пинтя ладен був розцілувати обидві зелені голови з кількома рядами прегострих зубів. — Ми веземо до Заклятого міста вію Гиндибука, аби розчаклувати всіх обернених у каміння.

— О, то ви таки здобули чарівний скарб? Вітаю, наш витязю! Слава про вас не згасне у віках!

— Хотілося б трохи зазнати її ще за життя, — перебив його розбійник. — Бо за нами люта погоня. Татош геть знесилився і може в будь-яку хвилю впасти.

— Я зрозумів, — підморгнув старший брат Шарканя. — Чим можу, допоможу. Ласкаво просимо на наше крило. Я щойно вилетів на небесний дозір.

Дракон підлетів під Татоша, і розбійник вправно зіскочив на дужий хребет змія, укритий зашкарублою темно-зеленою лускою. За мить Пинтя його вправно осідлав і почувався не згірше, як на коні.

— Бувай здоровий, Татоше! — гукнув Пинтя, стискаючи в руці Вогняний батіг. — Ще побачимося, пане-брате!

— До зустрічі, розумний конику! — пропищав і собі Фаралампас.

— Я зробив усе, що міг. Хто може, хай зробить більше! — мовив Татош і, гучно заіржавши, почав різко знижуватися до озерця чи, радше, до болітця, густо порослого очеретом, в якому можна було сховатися від невтомного переслідувача.

Та щойно летючий кінь занурив натруджене тіло у приємну вологу, як овид заярів золотом. Вогняний дощ, спопеливши Царство песиголовців, знову пустився в погоню.

Дракон летів прудкіше за знесиленого Татоша, але чи надовго стане його моці? Зате тепер Пинтя дізнався про всі свіжі новини. Побачивши онука і визнавши невістку за свою, змії вирішили таки змінити тисячолітній триб життя і замирилися з людьми. Перемовини з королем Заклятого міста пройшли успішно. Городяни погодилися харчувати драконів, а ті мали стати їм за надійних охоронців. Після цього король знову врядив бучний банкет, який тривав кілька днів і лише вчора закінчився. Під час королівської трапези летючі змії-дракони скуштували різних страв і вибрали собі на майбутнє ті, що найбільше припали їм до смаку.

Для драконів починалася нова історична доба. Змій аж виспівував, несучи на собі Пинтю зі щуриком, навіть не тямлячи, яка смертельна небезпека чигає за його хвостом.

— Що це там позаду блищить? — нарешті поцікавився він.

— Це Вогняний дощ. Саме він порішив твого молодшого брата, — промовив стомлено Пинтя, бо такий переліт заморив би хоч кого.

— Це він спалив Шарканя? — перервав пісеньку крилатий ящур і дужче змахнув крилами. Тепер йому було не до співанок. Він збагнув, що дракони, як і люди, не мають захисту перед небесним вогнем.

Як тільки попереду завиднілося Закляте місто, назустріч їм вилетів інший двоголовий змій.

— Мудра гадка, — схвально кивнув розбійник і витяг зі шкіряної торбини зворохобленого мудрагеля, який аж зіщулився на вітрі. — Що ж, друже Фаралампасе, пробила й твоя велика година. Саме тобі випала честь