Розбійник Пинтя у Заклятому місті - Олександр Дюлович Гаврош

Пинтя підійшов до неї, аби відкланятись.

— Ич, який спритний! Я думаю, нам не варто прощатися, — відказала господиня із сатанинським усміхом. — Адже ми з вами незабаром побачимось. І тоді начувайся, селюку неотесаний! Ти образив мене двічі. А я цього не вибачаю.

— Тоді до зустрічі, пані! Моє шанування! — підняв капелюха Пинтя, і вони із Зеленим зайцем заквапилися через сад до східців, що вели нагору до скель. Без зайвої балаканини вони прудко підіймалися по тесаних каменюках вище й вище, і володіння чаклунки поставали перед ними у всій красі. Воістину, нічого прекраснішого у Закрайсвітті не було. Треба віддати належне Ґанджі-бабі: вона мала вишуканий смак. Її володіння були неповторні. Рай земний, та й годі! Серце розбійника віднині залишилося тут.

Вони вийшли на Кришталевий міст і, тримаючись за мотузяні поруччя, а точніше — за звичайну мотузку, іцо була натягнена паралельно з обох боків, обережно пішли. Під ними розкрило свою пащу жахливе урвище, всіяне гострим каміняччям. Велети й далі періщили один одного, як і два дні тому, тож через куряву, що здіймалася доокіл, було важко дихати.

Каменюка розміром із селянський п’ястук пролетіла біля самого носа Пинті, але той навіть не повів бровою. Душу його пригнітило тяжке почуття власної провини. Якийсь прикрий збіг обставин, якесь фатальне непорозуміння, породжене примхою долі, знову зробило його самотнім і безталанним. Невже йому справді судилося вічно блукати по світовому велелюдді, мов по негостинній, невтішній пустелі? Який лихий ворог став між ним і Церцерушкою?

Ковзаючись по скляному підложжі, вони посувалися вперед радше завдяки рукам, а не ногам. Розбійникові було важче, бо під правицею він тримав скриню з очами Кам’яного попа. Коли мандрівці були вже на середині моста, велети перервали бійку, голосно віддихуючись. їхні дужі тіла були вкриті синцями і ранами.

У перерві двобою вони кинули оком на перехід, що розкинувся над прірвою, і помітили на ньому якісь дві комашки.

— Це, либонь, той хробачисько, що обіцявся розповісти нам, доки ми тут будемо стовбичити? — озвався старший із них. Певно, він був і мудрішим.

— О, то ми зараз нарешті почуємо відповідь! — покрутив шиєю другий і двома пальцями обережно вхопив з моста Пинтю.

Його близнюк вчинив таке саме з Зеленим зайцем. Вони розглядали цих кузьок своїми великими, запаленими від постійної куряви очима, піднісши втікачів просто до носів.

Пинтя скористався сприятливою нагодою і своєю барткою почав лоскотати жорстке чорне волосся, що випиналося з ніздрі велета. Розбійник крутив топірцем щосили і наслідок не забарився.

Велетень, набравши повні груди повітря, голосно чихнув, змітаючи зі своїх перстів і прибульця. Розбійник вихором полетів у височінь, перекидаючись кілька разів через голову, а далі почав каменем падати на землю. Якби не Татош, що вже відучора їх очікував, ватаг неодмінно скрутив би собі в’язи, адже двома руками міцно тримав срібну скриню. Але над самою травою чарівний кінь на льоту примудрився вхопити розбійника своїми міцними зубами за кептар і, промайнувши чверть милі у такому дрейфуючому польоті, обережно поклав на землю свою коштовну ношу.

Тим часом велетні допитували Зеленого зайця.

— Доки ми будемо тут гамселити один одного? — грізно гриміли вони йому в лице гарячим подихом.

— Я-я-як доки? — затрусився вухань.

— Ти ж обіцявся дізнатися і нам розповісти, зловорожий приблудо!

— Я-я? Ви помиляєтесь!

— Цей зелений посмітюх сміється з нас! — заревів велет, від якого втік Пинтя. — Дай мені його, брате, і я розітру його на мокрий порошок!

— Не дам! Це мій хробак! Ти свого впустив, короткозорий телепню!

— А-а, то ти так! Тоді дам тобі трохи кулачної науки! — мовив його брат і з усієї сили бебехнув того у вухо.

Близнюк поточився — видно, удар вийшов добрячий. Заревів, як ведмідь, і, забувши про полоненого, схопився за довбню. За мить усе знову окуталося порохом. Бідолашний Зелений заєць, якому вдалося зіскочити на землю, набрався такого страху, що годі описати. Довкола нього танцювало чотири гігантські ступні, кожна з хату завбільшки, а згори сипався град каменюк.

Друзі хотіли йому допомогти, але крізь пилюку нічого не було видно. Нарешті велети втомилися і перестали духопелитись, аби трохи віддихатись.

Із куряви, що почала влягатися, кулею вилетів Зелений заєць, який для певності біг на всіх чотирьох лапах. Спинився; він аж коло Пинті, що вже сидів на Татоші, споглядаючи, чим закінчиться колотнеча.

Посадивши зайця перед себе, ватаг скомандував коневі летіти. Але щойно вони піднялися над землею, як побачили Ґанджі-бабу, яка стояла перед Кришталевим мостом, пильно вдивляючись у куряву, що осідала.

— Отакої до дідька! Повертай голоблі, Татоше! Хутко до вуха велетня! — наказав Пинтя і міцніше вхопився за повід. Летючий кінь зірвався в повітря, мов несамовитий. Видно, за два дні він удосталь набрався сили на цих безмежних луках конюшини. Опинившись біля печери у формі вушної раковини, розбійник склав долоні біля вуст і загорлав:

— Я виконав ваше прохання, кам’яні латники! Я дізнався, коли ви станете вільні!

— Га?!! — прогримів велет, крутнувши головою. — Це знову ти, нікчемна тля?

— Щоб отримати свободу, вам треба зруйнувати Кришталевий міст! — гукнув розбійник і щосили вдарив п’ятами в боки Татоша, даючи знати про негайний відліт.

Летючий кінь розвернувся, заіржав і направився до сонця. Однак Ґанджі-баба встигла вхопити оком його чорну постать на чистому небі і аж затряслася з люті. Вона кинулася переходити мостом через урвище, але тут із неба раптом опустилася величезна довбня і луснула посеред мосту. Кришталь розлетівся блискучим фонтаном. За першою запрацювала друга булава, яка трощила те, що вціліло. Скляні уламки сипалися в прірву дзеленчастим дощем. За хвилину від Кришталевого мосту залишилися тільки невеличкі виступи з обох боків урвища.

Велети