Розбійник Пинтя у Заклятому місті - Олександр Дюлович Гаврош

— Я переміг, чи не так, ласкава пані? — усміхнувся Пинтя і схилився у найшанобливішому поклоні. — Але лаври, що отримує переможець, приносять шану й переможеному.

Господиня промовчала, стиснувши губи. Найбільшою ганьбою для неї було те, що п, володарку Закрайсвіття, отак шкодували. Це було гірше за образу.

— Коли ваша ласка, то я хотів би забрати свій виграш — очі Кам’яного попа! — мовив опришко і простяг відкриту долоню.

— Він справді тебе впіймав? — прошипіла Ґанджі- баба до куцого, що розпростерся перед нею на столі.

— Т-т-т-ак, ваша сяйносте! — затрусив той руками і ногами.

— Розказуй свої байки комусь іншому, негіднику! Ти геть зажирів! — вдарила вона зайця ложечкою по лобі.

Той зойкнув і прикрив лице руками.

— Зелений заєць тепер належить мені. Тож прошу не ображати мою челядь! — нахмурив брови парубійко.

— Геть з моїх очей, шельмо! — просичала спересердя дама і гидливо пхнула бідолашне звірятко рукою.

Зелений заєць скотився зі столу й одразу сховався за отаманом.

— Порахуємося зранку! — кольнула вона злим поглядом гостя і встала, кинувши серветку на стіл. За нею повставали й решта. За мить усі розійшлися.

Пинті нічого не лишалося, як, прихопивши з собою трохи марципанів і тістечок з персиковим джемом, піднятися на ночівлю до своєї опочивальні. Зараз їх було троє. Зелений заєць відтепер був побратимом їхньої ватаги.

Підвечерявши солодкими смаколиками, що аж танули в роті, напившись чистої, мов сльоза, джерельної води, якої вдосталь було у карафці, вони полягали, хто де міг. Пинтя простяг ноги на широкому лежаку, вчений мудрагель виліз йому на груди, а Зелений заєць скрутився на килимку біля дверей. У цьому був сенс, адже так до кімнати не міг потрапити ніхто сторонній. Однак їм не спалося. Постійно зринали в знуртованій пам’яті картини напруженого дня, та й думка про завтрашню днину не давала їм супокою.

— Чому ти вирішив здатися? — тихо спитав розбійник, коли довкола чулося тільки сюрчання коників у саду. Ватаг лежав у віночку повітрулі, склавши руки за голову, і йому виразно пахло барвінком і конваліями.

— Гаразд, оскільки ми тепер разом, я розповім дещо таке, що вам не зайве почути, — підхопився Зелений заєць і поторгав двері, чи добре зачинені. — Але почнемо здалеку. Колись у Закрайсвітті безмежно панував злий чарівник Гиндибук. Його царство було там, де нині розкинулася країна Кам’яного попа. Сваволя цього чаклуна не знала меж, і ніхто не міг його подолати. Саме він наплодив песиголовців, і вони були йому за найвірніших воїнів. Але знайшовся врешті герой, який поборов Гиндибука. Здолав його не силою і відвагою, а хитрістю. Бо цим звитяжцем виявилася…

— Жінка, хай їй грець! От бісове поріддя! — озвався щуряка, піднявшись на задні лапки. — Однією рукою простягає хліб, а в другій тримає камінь!

— Невже це була Ґанджі-баба? — аж присів на ліжку від здивування Пинтя.

— Так, саме вона! Ґанджі-баба мала неймовіру вроду і розум. По всьому Закрайсвіттю не була гарнішої за неї. Гиндибук цілком втратив голову і запропонував їй руку і серце. І вона погодилася, бо, як виявилося, мала далекоглядні плани. Від цього шлюбу народилося дванадцять повітруль, які перейняли вроду матусі. А коли Ґанджі-баба вивідала в чоловіка всі чари, то обернула його на кам’яний стовп, відібравши в нього очі, аби він ніколи не зміг повернути колишньої величі.

— А бодай її моровиця забрала! То це Кам’яний піп? — вигукнули в один голос Пинтя з книгожером.

Але Зелений заєць вів далі, мовби їх і не чув:

— Відтоді у Закрайсвітті запанував лад і спокій. Щоправда, песиголовці й дракони вносили час від часу суєту, але спільними силами закрайсвітці давали їм відсіч. Всюди славили Ґанджі-бабу як рятівницю. Вона стала символом нашого світу, його ідеалом. Але час змінює людей. Красуня старішала, врода її в’янула і зникала, і це вливало в її серце отруту.

— Той, хто вбиває дракона, сам стає ним, — озвався Фаралампас.

— Так, саме так, пане пацкане! Ґанджі-баба, оволодівши чарами Гиндибука, з часом сама стала свавільною й грізною чаклункою, котрої всі боялися. Той, хто ослухався її волі, був негайно покараний.

— Але ж вона й досі надзвичайно вродлива! Чого їй гніватись? — здивувався Пинтя.

— Йой, славний пане розбійнику! — заглянув у шпарку від ключа вухатий і притишив голос. — Одного разу ненароком я зайшов до її опочивальні, забувши постукати. І побачив справжнє лице Ґанджі-баби: воно було страшне, як смерть. Адже їй недавно виповнилося сімсот сімдесят сім років! Вона не знищила мене тільки тому, що Зелений заєць їй дуже потрібен. Але з того часу я постійно її остерігаюся.

— І через це ти надумав здатися?

— Так. Адже, якщо Татошеві вдалося переховуватися у Закрайсвітті так довго, то чому це не вийде в мене? Принаймні я на це дуже сподіваюся.

Зелений заєць ще багато про що розповів їм тієї ночі. І про те, як любить повітруль, бо вони насправді дуже милі й потішні. І про сина Урфія, який малим випав з колиски, пошкодив ніжку, і за це Ґанджі-баба прокляла сестру, що доглядала за немовлям, а сестриних діток обернула на калічок. І про те, що після смерті сестри вона заганяє своїх доньок на ніч у піддашшя. Бо вони сплять у пташиній подобі, а раніше ночували разом з іншим птаством у саду. А тепер Урфій їх вартує.

— Але ж Ґанджі-баба повинна знати, що її влада не може бути вічною! — насупився Пинтя.

— Так, і це її найбільше дратує, а гнів — початок безумства! — заворушив вусиками вчений щурисько. — Адже тоді всі згадають про її чорні справи. Бо кого багато людей боїться, той сам має боятися багатьох!