Розбійник Пинтя у Заклятому місті - Олександр Дюлович Гаврош
Аж раптом вгорі він почув голосне курликання. Це ключем летіло дванадцять прекрасних рожевих птахів. Вони прямували до ошатного будиночка, червоний дах якого чудово виднівся з цього пагорба.
— Церцерушко! Зернятко моє! Пір’ячко моє! Невже ти мене покинеш? — зітхнув розбійник з пекучою тугою в серці.
— Ще одна настирлива ідея схибнутого! Не додавай вогонь до вогню! Хто може уникнути жінок, хай уникає! — проголосив Фаралампас. — У найдраматичнішу мить «ваше пір’ячко» у кліп ока покине вас заради іншого.
Аж тут одна птаха вибилася зі стрункого ключа і, зробивши рух у бік, розвернулася, повільно знижуючись до кипарисового гаю. Інші повітрулі щось їй проквилили, але вона їх, видно, заспокоїла. Невдовзі вони зникли з овиду.
На щастя, у цей момент Ґанджі-баба була зайнята накриванням столу, адже полювання мало закінчитися саме після вечері. Тож нині господиня мала прислужувати собі за столом сама. Через це вона не завважила дивних небесних маневрів.
— Ти кликав мене? — почувся дзвінкий голосочок за спиною Пинті, і на розбійника війнуло запахом конвалій.
— Церцерушко, серденько моє! — підхопився він на ноги. — Ти мусиш мене врятувати!
— Але я не зможу вполювати тобі Зеленого зайця. Це буде проти правил! — затулила повітруля очі рукою. Зблизька вона була ще чарівніша.
— Я знаю, душко моя! Але ти можеш передати йому від мене послання.
— Послання? Яке послання?
— Перекажи Зеленому зайцеві, що коли я його вполюю, то зроблю його вільним.
— Що? — задумалася повітруля.
— Зроби це, моя Церцерушко! І, можливо, ми будемо врятовані.
— Що ж, це буде нескладно, — тужно зітхнула дівчина. Очі, що раніше променилися іскристим вогнем, тепер дивилися на Пинтю невимовно лагідно. — Більше ти нічого не хотів мені сказати?
— Янголе мій! Біля тебе моя зашкарубла душа відчуває дивний спокій. Начебто я знав тебе вже давно, багато літ до того, як побачив. І лише зараз прокинувся зі сну, в якому тебе не було, — Пинтя впав на одне коліно і хотів узяти її долоню.
Але Церцерушка зойкнула, затулилася руками, спаленіла, наче від вогню, і птахою стрімко здійнялася в небо. Згори до ніг розбійника впав зелений віночок, який був на повітрулі учора в садку. Мабуть, випав з її широкого прозорого рукава. А можливо, вона й сама кинула його розбійникові. Від бурхливих почуттів у голові в отамана наче закрутив крилами могутній вітряк і все довкола заоберталося. Він рвонув сорочку на грудях і поволі опустився на м’який пахучий мох. Над ним зашелестіли віттям кипариси.
Сонце вже наполовину сховалося за виднокрай, сутінки почали огортати цю благодатну землю. Зелений заєць, певна річ, так і не прийшов. Пинтя зітхнув, обтріпався і рушив до вогників, що весело мерехтіли поміж деревами в саду Ґанджі-баби.
Що ж, горе переможеному! Він програв двобій. І як людина честі, мав віддати Вогняний батіг, а з ним і право володіння Татошем тій, кому вони належали досі.
— Коли моє невлад, то я з своїм назад. Ех, якби, Фарлампасе, я міг повернутися у лоно своєї матері, де мені було так добре, як ніде! Щоб не терпіти такої ганьби на очах у найгарнішої дівчини світу! Отак, мій велемудрий друже, вмирають герої.
— Ще один, що нарікає на Бога! — буркнув щур, хоч сам аж плакати хотів від прикрощів. Адже як вони тепер дістануться до Заклятого міста? Та ще й невідомо, чи Ґанджі-баба їх отак просто відпустить додому.
Розбійник скрадався поміж персиками і смоквами, на гілках яких дрімали розкішні райські птахи. Він уже бачив стримане обличчя господині й сумирні прекрасні личка її дванадцяти доньок, що пили чай. На місці Пинті за другим краєм накритого фіолетовим оксамитом столу сидів Урфій, зодягнений у куртку з чорного сукна, облямовану оксамитом, і шапочку з довгим пером, що звисало донизу. Він теж нервував, кидаючи раз по раз нетерплячі погляди в темряву. Над столом часом пролітали бузтурботні лйлики, які вже вийшли на нічні гульки.
— Котра година, синку? — оспалим голосом мовила Ґанджі-баба.
— За п’ять хвилин дев’ята! — проказав Урфій.
— Отже, тільки-но я доп’ю цей…
Подальших слів господині Пинтя не почув, бо його раптом хтось так шарпонув за кептар, що він ледь не простягся на моріжку.
— Чортів йолопе! — скипів від гніву опришок. Але, забачивши в пітьмі невисоку постать у циліндрі, притьмом підхопився.
— Ви справді зробите те, що пообіцяли? — почувся переляканий шепіт.
— Аякже! Зроблю! Щоб я смоли напився! — нетямився з радощів отаман. — Слово чесного розбійника!
— Тоді хапайте мене! Інакше я втечу! — зацокотів зубами Зелений заєць і вже хотів чкурнути, але дужа рука парубійка, збивши з нього циліндра, вхопила його за вуха.
— Йо-о-ой! — застогнав заєць.
— Нічого, братику, потерпи трішки! — шепнув Пинтя і, зваливши Зеленого зайця собі на плече, рішуче вийшов з темного саду на світло.
Розділ 26. НЕВДАЛА УГОДАҐанджі-баба аж уклякла з несподіванки, не спроможна вимовити й слова. Урфій відкрив рота і так сидів з піднесеним до уст горнятком. Повітрулі втупили погляди в тарілки, начебто помітили там щось надзвичайно захопливе.
У неймовірній, суцільній тиші, в якій було навіть чутно, як шурхотять у дереві шашелі, слова розбійника пролунали, наче удари невмолимого фатуму:
— Я завершив полювання! Ось моя здобич, пані!
Він поклав Зеленого зайця просто на стіл перед господинею, що стала білішою за свій елегантний капелюшок із широкими крисами. Вухань лежав перед смарагдовими очима Ґанджі-баби, від погляду яких полум’ям зайнялася б навіть солома, і трусився, як осиковий лист.