Крадійка книжок - Маркус Зузак

— Якщо не хочеш, щоб кров з тебе била фонтаном, краще забирайся звідси, малий. — Він глянув на Лізель. — І не забудь свою малу шльондру.

Ніхто не поворухнувся.

— Ну, чого чекаєте?

Лізель взяла Руді за руку, і вони пішли, але перед тим хлопець іще раз озирнувся і виплюнув кров під ноги Віктору Хеммелю. Його зухвальство викликало одне фінальне зауваження.

МАЛЕНЬКА ПОГРОЗА ВІКТОРА ХЕММЕЛЯ РУДІ ШТАЙНЕРУ

— Ти поплатишся за це пізніше, друзяко.

Що не кажіть про Віктора Хеммеля, але пам’ять у нього була чудова, та й терпіння йому не бракувало. Минуло близько п’яти місяців, коли він урешті здійснив свою погрозу.

Замальовки

Літо 1941 року — якщо таких, як Руді та Лізель, воно оточувало стіною, то в життя Макса Ванденбурґа воно проникало у формі слів і малюнків. У найсамотніші миті у підвалі навколо нього купками нагромаджувалися слова. Видіння виливалися, висипалися, а подекуди кульгаво шкандибали з-під його рук.

У Макса було те, що він називав невеликим пайком інструментів.

Зафарбована книжка.

Жменя олівців.

Повна голова ідей.

Він склав їх докупи, як простеньку головоломку.

Спершу Макс хотів написати лише свою історію.

Він задумав розповісти про все, що з ним трапилося — про все, що привело його у підвал на Небесній вулиці, - але вийшло не те, на що він сподівався. Максове заслання породило зовсім іншу історію. Колекцію різноманітних думок — він вирішив прийняти їх усі. Він відчував, що вони правдиві. Вони були правдивішими за ті листи, які він писав своїй сім’ї і своєму другу Вальтеру Куґлеру, хоча й добре знав, що ніколи не зможе їх надіслати. Зневажені сторінки «Mein Kampf», одна за одною, перетворювались на серію замальовок, що підсумовували ті події, які поміняли його колишнє життя на теперішнє. Одні малюнки давалися йому за лічені хвилини. На інші йшли години. Макс вирішив, що, закінчивши книжку, віддасть її Лізель, коли дівчинка трохи подорослішає, а весь цей абсурд, він мав таку надію, вже скінчиться.

Макс, відколи випробував олівця на першій зафарбованій сторінці, завжди тримав свою книжку згорнутою. Часто він засинав із книжкою в руках або клав її біля себе.

Одного дня, закінчивши відтискання і присідання, він заснув, схилившись на стіну. Коли Лізель спустилася до підвалу, то побачила книжку, що сиділа біля Макса, притиснувшись до його ноги, і не змогла стримати свою цікавість. Вона схилилась, підняла книжку і трохи почекала — чи він, бува, не поворухнеться. Макс не ворушився. Він сидів, прихилившись до стіни головою і лопатками. Ледь-ледь розбираючи його дихання — вдих і видих, — Лізель розгорнула книжку і швиденько проглянула кілька сторінок…

Налякана побаченим, Лізель поклала книжку на місце, точнісінько так, як та сиділа, притулившись до Максової ноги.

Її настрашив голос.

- Danke sch Е on, — промовив він, а коли дівчинка підняла очі і пройшла слідом за голосом до його власника, на губах єврея з’явилася ледь помітна задоволена посмішка.

— Святий Боже! — видихнула Лізель. — Ти налякав мене, Максе.

Він знову занурився в сон, а вона потягла ту саму думку за собою нагору.

Ти налякав мене, Максе.

«Свистун» і пара туфель

Так тривало до кінця літа, а тоді перейшло і в осінь. Руді з усіх сил намагався вижити у своєму «Гітлер’юґенд». Макс Ванденбурґ відтискався і робив свої замальовки. Лізель вишукувала газети і писала слова на стіні підвалу.

Однак не варто забувати, що кожна рутина має свої недоліки, тож одного дня вона може похилитися і пересипатись з однієї сторінки на іншу. У нашому випадку ключову роль зіграв Руді. Чи, принаймні, Руді та щойно удобрений спортивний майданчик.

Наприкінці жовтня усе, здавалося, йшло як завжди. Небесною вулицею крокував вимазаний грязюкою хлопець. Через кілька хвилин його чекатимуть удома і він знову набреше, що усіх хлопців його підрозділу примусили виконувати додаткові вправи на землі. Батьки навіть подумають, що він зараз засміється. Але ні, цього не станеться.

Того дня у Руді не залишилося ні сміху, ні брехні.

Саме цієї середи, коли придивившись до нього уважніше, Лізель побачила, що хлопець був без сорочки. І дуже лютий.

— Що сталося? — запитала дівчинка, коли Руді протюпав повз неї.

Він повернувся назад і простягнув їй сорочку.

— Понюхай, — сказав він.

— Що?

— Ти глуха? Я кажу — понюхай, — повторив Руді.

Неохоче Лізель трохи нахилилася і вловила бридкий запах його коричневої сорочки.

- Ісус, Марія і Йосип! Це…?

Хлопець кивнув.

— А ще воно у мене на підборідді. На моєму підборідді! Мені пощастило, що я його не наковтався!

- Ісус, Марія і Йосип!

— Спортивний майданчик «Гітлер’юґенд» щойно удобрили. — Він кинув на сорочку ще один неприязний, повний огиди погляд. — Думаю, це коров’яче лайно.

— А той, як його там, — Дойчер — знав, що воно там є?

— Він каже, що не знав. Але він шкірився.

- Ісус, Марія і…

— Тобі ще не набридло повторяти?!

Саме зараз Руді потребував якоїсь перемоги. Він програв сварку з Віктором Хеммелем. У «Гітлер’юґенд» у нього теж були лише проблеми. Усе, чого він бажав, — це малесенький тріумф, і Руді твердо вирішив його здобути.

Він поплентався додому, але, дійшовши до бетонних східців, передумав і повільно, але рішуче повернувся до Лізель.

Обережно прошепотів:

— Знаєш, що могло б підняти мені настрій?

Лізель відступила.

— Коли ти думаєш, що я… у такому вигляді…

Руді здавався геть розчарованим.

— Ні, я не про це, — він зітхнув і наблизився до неї. — Я про інше. — На мить замислившись, він підняв голову, ледь-ледь. — Ти тільки подивись на мене. Я весь брудний. Тхну коров’ячим, чи собачим, чи ще чиїмось там лайном, до того ж, як завжди, я дуже голодний. — Невелика пауза. — Мені потрібна якась перемога, Лізель. Чесно.

Лізель знала.

Вона б підійшла ближче, якби не той запах.

Крадіжка.

Їм треба щось вкрасти.

Ні.

Їм треба повернути те, що вкрали у них . Байдуже що. Але найближчим часом.

— Цього разу тільки ти і я, — сказав Руді. — Ніяких Хеммелів, ніяких Шмайклів. Тільки ти і я.

Дівчинка не могла заспокоїтись.

У неї свербіли руки, прискорився пульс, а губи розпливлися в посмішці.

— Звучить гарно.

— Тоді домовилися, — і хоча Руді й дуже старався, але не зміг стримати удобреної усмішки, що вимальовувалась на його обличчі. — То що, може завтра?

План був чудовий, якби не одна проблемка.

Вони не знали, що б таке поцупити.

Яблука вже закінчилися. На цибулю і картоплю Руді крутив носом, а ще