Крадійка книжок - Маркус Зузак

— Ви думаєте, — почала вона, — що можете відкупитися від мене своєю книжкою? — Її голос, хоча й тремтів, вчепився жінці в горло. Блискучий гнів стискав і витягував усі сили, але дівчинці вдалося продертись крізь нього. Вона і далі боролася з собою, аж по щоках потекли сльози. — Ви даєте мені цю смердючу книжку і думаєте, що від цього мені стане легше, коли я прийду додому і повідомлю мамі, що від нас відмовилися останні? А ви будете сидіти тут у своєму великому будинку?

Руки мерової дружини.

Вони повисли вздовж її тіла.

Її обличчя осунулось.

Лізель, однак, не зупинилась. Вона виплюнула свої слова прямісінько в очі жінки.

— Ви і ваш чоловік. Сидите тут. — Тепер вона не добирала слів. Була такою уїдливою і безжальною, що навіть сама собі дивувалась.

Рани від слів.

Так, жорстокість цих слів.

Лізель викликала їх з якогось місця, котре було відоме лише їй, і швиргонула ними в Ільзу Германн.

— Вже час, — сказала вона, — вам самій прати ваш бридкий одяг. Вже час вам змиритися з тим, що ваш син помер. Що його вбили! Що його задушили і порізали на шматки двадцять років тому! Чи він замерз на смерть? Хоч як би там було — він помер! Він помер, а ви жалюгідно сидите у власному домі і здригаєтесь від холоду, караєте себе. Думаєте, тільки ви страждаєте?

Одразу ж.

Біля неї з’явився братик.

Він шепоче, просить її зупинитися, але і він помер, його слова нічого не варті.

Він помер у потязі.

Вони поховали його у снігу.

Лізель глянула на нього, але не могла спинитися. Не зараз.

— Ця книжка, — продовжила дівчинка. Вона зіштовхнула хлопчика зі сходів, він упав. — Я не хочу її. — Слова вже не такі гучні, але досі гарячі. Вона кинула «Свистуна» жінці під ноги і почула, як книжка клацнула, гепнувшись об цемент. — Не треба мені вашої нещасної книжки…

Вона це зробила. І замовкла.

Її горло спорожніло. Аж до обрію — жодного слова.

Її братик, що тримався за розбите коліно, теж зник.

Після незручної паузи мерова дружина схилилась і підняла книжку. Вона була зранена і розбита, але цього разу — не від усмішки. Лізель бачила це на її обличчі. Кров цівкою витікала їй з носа, скапувала на губи. Її очі заплили від синців. Кровоточили порізи, а на шкірі проявлялися численні рани. Усе це заподіяли слова. Слова Лізель.

З книжкою в руці Ільза Германн випросталась, знову хотіла вибачатись, але речення так і не злетіли з її губів.

Вдар мене, подумала Лізель. Ну ж бо, вдар мене.

Але жінка не вдарила. Вона лише відступила, занурилась у мерзенне повітря свого гарного будинку, і Лізель знову залишилась сама, чіпляючись за сходинки. Вона боялась озирнутися, бо знала, що скляний купол над Молькінґом розлетівся на друзки і це її тільки потішить.

Щоб покінчити з усім цим, дівчинка ще раз перечитала листа, а дійшовши до хвіртки, щосили його зіжмакала і, ніби камінь, жбурнула до дверей. Не знаю, чого очікувала крадійка книжок, але паперовий м’ячик відбився від могутньої поверхні дверей і поцвіркав по сходинках вниз, до її ніг.

— Як завжди, — підсумувала Лізель і копнула його в траву. — Жодного толку.

Цього разу по дорозі додому вона уявляла, що станеться з папером, коли впаде дощ і заново склеєний докупи ковпак над Молькінґом перевернеться догори. Вона бачила, як слова розпливалися, буква за буквою, доки на папері нічого не залишилось. Чистий аркуш. На землі.

Коли Лізель повернулась додому, Роза, як на зло, була на кухні.

- І? — запитала вона. — Де прання?

— Сьогодні нема прання, — відповіла Лізель.

Роза підійшла і сіла за стіл. Вона все зрозуміла. Раптом Роза дуже постаріла. Дівчинка уявила, який вигляд вона б мала, якби розпустила свій пучок і волосся впало їй на плечі. Сіра пелена гумового волосся.

— Що ти там так довго робила, Saumensch? — Речення заціпеніло. Жінка не змогла додати йому свого звичного яду.

— Це я у всьому винна, — зізналась Лізель. — Тільки я. Я образила мерову дружину і сказала їй, щоб вона припинила оплакувати свого мертвого сина. Назвала її жалюгідною. І тоді вони тебе звільнили. Ось. — Дівчинка підійшла до дерев’яних ложок, взяла кілька і виклала на столі перед Розою. — Вибирай.

Роза доторкнулася до однієї, взяла в руку, але так нею і не скористалась.

— Я тобі не вірю.

Лізель розривалася між переживаннями і подивом. Єдине, чого вона зараз прагнула, — отримати Watschen , а її ніхто не карав!

— Це я у всьому винна!

— Неправда, — промовила мама, а тоді підвелася і погладила жирне немите волосся Лізель. — Я впевнена, що ти б ніколи такого не сказала.

— Я сказала!

— Добре, ти сказала.

Лізель виходила і чула, як дерев’яні ложки із дзенькотом повертаються на своє місце у металевій банці. Коли вона дійшла до спальні, усі вони, разом з банкою, полетіли на підлогу.

Пізніше вона спустилася до підвалу, де у темряві стояв Макс — напевне, боровся з фюрером.

— Максе? — Світло, ніби червона монетка, жевріло у кутку. — Можеш навчити мене відтискатися?

Макс показав їй і, допомагаючи, кілька разів притримував, проте, незважаючи на худорлявість, дівчинка була досить сильна і сама могла впоратися з вагою свого тіла. Вона не рахувала, скільки відтискань зробила, але тієї ночі у скупому освітленні підвалу крадійка книжок виконала достатньо вправ для того, щоб її м’язи боліли ще декілька днів. Лізель не зупинилась навіть тоді, коли Макс застеріг, що їй уже годі.

Перед сном вони з татом читали, і він помітив, що з нею щось не так. Вперше за останній місяць він підійшов, сів біля неї, і вона нехай трішки, але заспокоїлась. Чомусь Ганс Губерманн завжди знав, що і коли сказати, а коли краще дати їй спокій. Мабуть, Лізель була чи не єдиним, на чому він добре знався.

— Вся річ у пранні? — запитав тато.

Він не голився уже кілька днів і кожні дві-три хвилини шкрябав свою сверблячу бороду. Його сріблясті очі були спокійними і рівними, трохи теплими — як завжди, коли йшлося про Лізель.

Читання поступово стихло, і тато заснув. Тоді Лізель прошепотіла те, що вже давно хотіла сказати.

— Тату, — промовила вона, — здається, я потраплю до пекла.

Її ступні були теплими, коліна — холодними.

Вона пригадала ночі з обмоченим ліжком і тата,